Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

- Хочеш перевірити? Бачу, що так. Раз нариваєшся, приходиш у хату, куди тобі дорога зачинена.

- Я хочу допомогти, відкрити тобі очі. І я давно говорила, братику, нам треба всі образи залишити в минулому, - вона змінюється, солодко усміхається.

- Ти знаєш, де вихід, - показує їй рукою на двері.

- Ще настане час, коли ти до мене приповзеш, - шипить. Повертається до мене, - А ти озирайся... Олено, хто знає, що причаїлося за поворотом. Так дружнє напуття, - каже невинним голоском.

Відвертаюся. Нема більше сил на неї дивитися. По щоках течуть сльози, не знаю, чому так сильно вона мене зачепила, ніби увірвалася в душу і влаштувала там кавардак. Так і завмерла, дивлячись у стіну.

- Вибач, що тобі довелося це вислуховувати. Мені як охорона доповіла, одразу поїхав додому, - ззаду підходить Стас і обіймає мене, гладить плечі, легкі, ледве відчутні торкання, вони заспокоюють.

- У тебе дуже отруйна сестра, так і норовить вжалити. Дивуюся, як Вікторія могла з нею дружити… ой, – закриваю рота рукою. Це ж треба було самій згадати ту, чия тінь ні на мить не зникає з цього будинку. – Вибач…

- Все нормально. Ти маєш рацію, я сам дивувався. Але вони якимось дивом завжди знаходили спільну мову. Вікторії було добре зі Славою, більше не мала подруг, і я не міг позбавити її спілкування. Тим більше, тоді у нас були терки тільки через спадщину батька. Вона не могла змиритися, що він практично все залишив мені, - його гаряче дихання відчувається на потилиці, так приємно, що всупереч слизькій темі хочеться муркотіти.

- Що трапилося між вами зі Славою? - Він різко відпускає мене і відходить убік. - Я знову лізу, куди мене не просять. Це не моя справа, - зітхаю. – Ще раз вибач… просто вона стільки гидоти наговорила…

- Як ти сама висловилася, вона отруйна – це в яблучко. Я не хочу її знати. Бачити. Чути, - сідає на диван, обхоплює голову руками. - Але вона дружина Кості, з яким ми дуже часто перетинаємося, працюємо разом і, можна сказати, дружимо. Тому хочу я цього чи ні, а Слава все одно присутня в моєму житті. А ще вона хрещена Дюшки… Торі наполягла… Але на той момент ми просто були із сестрою в контрах. Нехай між нами й не було теплих почуттів, але я ще гадки не мав наскільки чорна в неї душа. Ще не знав, що вона накоїла, та зробить... у майбутньому.

- Слава бере участь у його вихованні? – сідаю поруч із ним. Так і тягне взяти Стаса за руку. Стримуюсь.

- Ні, звичайно, - гірко посміхається. - Моя сестриця знищила власну дитину, я її і на гарматний постріл не підпущу до сина.

- Вибач що? - я аж поперхнулася. Кашляю, горло дере. – Тобто… знищила?

- Народила і зреклася дочки.

У мене волосся стає дибки на потилиці.

– Як? Як можна кинути свою дитину?! – але згадуючи зміюку, розумію - могла.

- Виявляється, можна, - тре скроні вказівними пальцями. – Костик тоді лежав у лікарні з сильним отруєнням, мене не було у місті. У неї почалися передчасні пологи… як ми думали… передчасні. Нам пізніше сказали, що дитина не вижила. Потім… згодом я випадково дізнався, що пологи зовсім не були передчасними, і дівчинка народилася здоровою. Її забрали чужі люди… але через рік, мала захворіла і лікарі не змогли її врятувати…

- Терміни не збігалися… тобто ти думаєш – це була дитина не Костянтина?

- Можу лише підозрювати. Фактів у мене нема.

- Чому ти її покриваєш?

Мало просто вигнати гадину з дому, її треба знищити, змусити заплатити. У мене в голові не вкладається, як жінка може створити таке!

- Мене благала мати. Стояла на колінах і просила дати клятву, щоб я не руйнував життя її коханої дочки. У мами проблеми із серцем, вона дуже слабка, і я побоювався за її здоров'я. Декілька разів лікарі її практично з того світу витягували. Після смерті мого батька вона так і не оговталася і повільно згасала. Я слабак, дивився на Костю, який оплакував свою дитину, і не знайшов у собі сил сказати правду… що цілий рік його дочка була жива… І мама, яка все благала мене мовчати… - кожне слово дається йому важко. Він ніби переживає це знову. – І зараз вона досі труситься над Славою. Хоча впевнений, знає куди більше мерзенних подробиць, ніж я.

– А де зараз ваша мама? – питаю, а сама не можу усвідомити всіх жахів.

- Живе зі Славою та її чоловіком. Це було її рішення. Вона переїхала туди, коли загинула мати Костика. Була пожежа... невипадкова. І маю підозру, що сестриця приклала руку. Тільки припущення і жодного доказу. Хоч я землю рив, копав... І нічого не вказує на неї прямо, тільки моя чуйка, - сідаю ближче і обіймаю його. - Ще й я був не в собі, підозрюю, багато пропустив, - у голосі відчувається провина.