Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

- Вибач, але так! - це я зрозуміла ще п'ять років тому, тож Америку вона мені не відкрила, - І в нього весілля через місяць.

- І де його наречена? - ставлю цілком розумне запитання.

- Он, - махає рукою комусь мені за спиною, - Інеса!

Чорт! Я знаю, який вона має вигляд та дивитися на неї бажання не маю. Можливо раніше я б і могла з нею позмагатися, але не зараз. Блякла міль на тлі екзотичної красуні. І я не перебільшую, а реально оцінюю свої нові зовнішні дані. Брюнетка з чорним волоссям, фарбованим. А в мене це мій натуральний колір. Слабенька втіха!

- Софія. Інеса, - представляє нас один одному Слава.

Та гордовито киває. Виходить в неї так природно та правильно, що почуваєшся челяддю при барині. 

 Вибачившись, іду до ванної кімнати. У бік заднього двору намагаюся не дивитися. Потрібно привести себе до ладу. Адреналіну на сьогодні предостатньо. Я на нього дивитися спокійно не можу, а мені ще належить хоча б привітатися.

Холодною водою обполіскую шию. Руки трусяться. Залпом допиваю вино. Не допомагає. Прокручую в голові нашу останню зустріч. Ненависть рідкою лавою поширюється тілом, допомагаючи вставити мізки на місце. Ось тепер усе знову під контролем.

Повернувшись, спостерігаю Славу в компанії чоловіка, Дроздова і тих самих двох невідомих чоловіків. Пихата су*а маячить поруч. Куди ж без неї? А вони красива пара. Але мене це не колише! Давно вже не моя справа. Підходжу, сподіваюся, з незворушним виразом обличчя. Напружує увагу Чернова. Усміхаюся, уявляючи, як у нього звивини в голові шарудять. Начебто ніколи раніше не бачив, але водночас щось знайоме! Не просто, напевно, йому зі своєю фотографічною пам'яттю живеться. Слава знайомить мене з чоловіками. Дозволяю собі лише один погляд, але його вистачає, щоб вкритися мурашками з голови до п'ят. Дроздов уважно дивиться мені в очі. Шкодую, що, по дурості, не скористалася лінзами. Повертаюся до подруги.

- Сл..., - у цей момент, як у дешевому кіно, мене ззаду штовхає в поперек величезний тибетський мастиф на прізвисько, з легкої подачі Злати, Лапуля, - ... Ава!

Ця звірюка з моєї першої появи в цьому домі не рівно до мене задихала. Якого дідька, не розумію. І одразу слідом відбувається дві речі: я падаю в обійми, здається, Арсенія, щойно представленого мені, а найненависніша для мене в усьому всесвіті постать, у прямому сенсі цього слова, кам'яніє. Це він так на закінчення імені дружини друга зреагував? Абзац! Навмисне не придумаєш!