Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Схожа із статистикою про кожну четверту зґвалтовану студентку і ситуація із загальновідомою тепер заявою, яку регулярно повторюють в американських медіа, що показник самогубств серед ветеранів США бентежно високий через стрес від участі у двох великих війнах. «Двадцять два на день», що мало б значити двадцять два самогубства серед ветеранів кожні двадцять чотири години. Це стало мантрою ветеранських організацій та антивоєнних груп. В електронних і друкованих медіа з’явилися численні статті про епідемію самогубств ветеранів у 2013 році й пізніше з драматичними заголовками та фотографіями молодих чоловіків і жінок в уніформі, які вчинили самогубство. Мотив таких статей був зрозумілий: продовжена служба у збройних силах веде американських бійців до самогубств, а безсердечному уряду байдуже.

Коли я вперше побачив цю статистику, у мене був особистий інтерес у тому, щоб переглянути дослідження, на яких вона базується. Щодня я працюю з офіцерами, і багато з них були в бою. Крім того, я колишній консультант із запобігання самогубствам, із цим була пов’язана моя волонтерська служба в молодості. Як людина принаймні з деяким досвідом щодо запобігання суїциду, я переймався тими, хто позбавляють себе життя; як особа, що працює з військовими, переживав за своїх студентів і друзів; як науковця-суспільствознавця мене хвилювала статистика, що здавалася малоймовірною.

На жаль, у медіа я нічого знайти не міг. Звісно, вони були основною частиною проблеми. Це правда, що в ХХІ столітті ветерани чинять самогубство частіше, ніж раніше. Але частково це пояснюється тим, що всі чинять самогубство частіше через причини, про які епідеміологи все ще сперечаються, а ветерани є частиною цієї кількості. Ще більше заплутувало те, що дослідження, які вивчали самогубства серед ветеранів, брали до уваги всіх людей будь-якого віку, що колись служили в армії — від резерву до бойових підрозділів. Інакше кажучи, молода людина, яка щойно повернулась із зони бойових дій, і чоловік середнього віку, який тридцять років тому відслужив у місцевому підрозділі Національної гвардії, розглядалися як частина цієї нової «епідемії», якщо вони якоїсь миті вчинили самогубство.

Адміністрація з питань ветеранів США, на яку вічно нападають і яка точно не найпопулярніша установа в Америці, марно намагалася зауважити, що згідно з масштабним дослідженням 2012 року, рівень самогубств серед ветеранів після 1999 року не надто змінився. Про це дослідження правильно писали в New York Times із заголовком «Поки кількість суїцидів у США зростає, відсоток ветеранів серед самогубць зменшується». У Washington Post дійшли протилежного висновку: «Адміністрація з питань ветеранів США з’ясувала, що більше ветеранів чинять самогубства». Неймовірно, що обидва заголовки стосувались того самого дослідження і в чисто фактичному сенсі були правильними.

Деякі з медіа взяли інтерв’ю у науковця, що здійснював дослідження, але його відповіді не надто вплинули на появу статей. «Існує уявлення, що ми зараз маємо справу з епідемією самогубств. Не думаю, що це правда, — казав Роберт Боссарте, епідеміолог, який працював над цим дослідженням. — Показники підвищуються по країні, і ветерани є частиною цього процесу».[108] Більшість авторів статей не переймалася цією цитатою і не додала до власних текстів важливі цифри про показники суїцидів по всій країні чи серед чоловіків такого самого віку, як молоді ветерани бойових дій. Інші професії також не порівнювали з військовими: можливо, тому що досить високі показники серед інших груп — наприклад, серед лікарів — дещо знизили б градус статті.

За викривленими даними з’явилася купа супроводжувальних статей про те, як кількість самогубств серед військових у 2012 році була більшою за число бойових утрат. Сенс цих публікацій полягав у тому, що для американських солдат тепер більш небезпечні вони самі, а не ворог. Невтішна картина, але є невеличка проблема: статистично це не має жодного сенсу. Твердження про те, що суїцидів більше, ніж бойових утрат, завжди буде правдою за визначенням у будь-якому році, коли США не залучені у велику кількість збройних сутичок.

Цей статистичний трюк можна виконати з будь-яким роком, коли немає численних бойових дій. Порівняйте кількість самогубств серед військових із бойовими втратами, скажімо, у кінці 1950-х. До честі видання Time, там вийшла стаття, що правильно описала це явище, під назвою «Самогубства серед військових перевищують бойові втрати — але тільки тому, що закінчуються війни».[109] І знову ж таки, це мало бути очевидно для будь-кого, хто хоча б на мить про це задумався, і насамперед дивовижним є те, що Time чи будь-яке інше видання повинно було взагалі випускати про це цілу статтю.

Смисл цього всього в тому, що справді схвильовані темою ветеранів і самогубств люди, прочитавши статті, не дізнаються нічого про те, що відбувається з ветеранами. Але читачі думають, що дізналися, і допоможи, Господи, тому фахівцеві з будь-якої галузі, який насмілиться кинути тінь сумніву на це суспільне обурення чи навіть спробує пояснити цю тему в деталях. Ветерани божеволіють і чинять самогубства — і все. Зрештою, я читав про це в газеті.

Що робити?

Проблема в тому, чи можуть журналісти бути фахівцями з питань, про які пишуть, і якщо ні, то як експертам краще їм допомагати? Я не можу й не буду тут робити рекомендації, окрім висловлення надій, що молодші журналісти якимось чином здобудуть знання з тем, про які пишуть. Це загальна порада, бо я не надто хочу впадати в розказування іншим фахівцям, як їм виконувати свою роботу. Кажу це, повністю усвідомлюючи, що ніщо не зупинить людей від того, щоб посилатися на вибіркові джерела, не зважаючи на якість доступної інформації.

Але в мене є одне застереження для фахівців-журналістів і кілька — для споживачів інформації.

Фахівцям я пораджу: знайте, коли сказати «ні». Одні з найгірших помилок я робив, будучи молодим, коли не міг стриматися від того, щоб висловити свою думку. Здебільшого я мав рацію, гадаючи, що знаю більше, ніж журналісти та читачі, але смисл не в цьому: я потрапив у кілька ситуацій, яких волів би уникнути. Задля справедливості мушу сказати, що журналісти поважали мої погляди й передавали їх точно. Лише в кількох