Читати книгу - "12 польських есеїв"

Досвід минулої історії був переглянутий з думкою про певні постійні риси та позиції, властиві «польському національному характерові», та про пов’язану з ним «долю поляка». Історичним прикладом, не менш наочним за Варшавське повстання, могла бути й атака під Сомосієрою або редут Ордона. Напад на «геройство» мав політичний підтекст, коли протиставляв героїзмові – реалізм, припинення ескапад із вилами проти гармат, спокійне підпорядкування політичній (історичній) необхідності, пристосування до ситуації, хай не найкращої і, навіть, дражливої, а все ж такої, що гарантує життя («краще живий шакал, аніж мертвий лев»). Проте не завжди так було: суперечка з традиційними польськими позиціями найчастіше набирала загалом неоднозначної форми (наприклад, «польська кінематографічна школа»), хоча в підсумку тодішні правителі Польщі не мали особливих причин для невдоволення політичними функціями мистецьких диспутів.

Природні функції культури

Ближчі намірам творців були, однак, цілковито природні невід’ємні атрибути кожної живої культури, функції, що провокують колективну свідомість, руйнують закостенілі уявлення, деміфологізують. У польській літературі їх завжди бракувало: надмір проповідництва викликав на сцену блазнів або насмішників. Вони необхідні, без них культурне життя костеніє, стає ритуальним. У пожовтневій Польщі їх вродило надзвичайно багато. Вони вже не були реакцією на святкову літературу, котра поклоняється канонам, визнаним загалом суспільства. Це вони встановлювали літературні канони. Славомир Мрожек був не так реакцією на патріотичну класику, – бо тієї днем з вогнем не знайти, – як сам перетворився на класика майже відразу після перших своїх успіхів.

А слід зауважити, що література такого роду, без сумніву, підривала традиційні способи мислення та емоційного реагування, на які міг спиратися і спирався (у минулому і майбутньому) опір комуністичному пануванню та совєтському домінуванню – підривала не так самі цінності, як їхнє закорінення в колективній psyche: в стереотипному патріотизмові (але ж такому заслуженому!), в обрядовій релігійності (але такій непіддатливій усім нападам!). Більше того – сама опозиційна настанова літератури і, взагалі, мистецтва стосовно колективної свідомості, стосовно речей, усталених із давніх давен, освячених вірою, традицією, а то й просто святих, ділила певним чином суспільство, виокремлювала верству митців та інтелектуалів, руйнувала спільний фронт проти поневолення, якщо б такий міг коли-небудь заіснувати.

Та чи можна в цьому звинувачувати літературу і її творців? Адже вони таким чином здійснювали, либонь, найважливіші цілі та функції мистецтва щодо свого суспільства: динамізували культуру й культурне життя, мобілізували зусилля на творення цінностей, не даючи суспільству загрузнути в лінивому самовдоволенні (буває, зрештою, й мартирологічне самовдоволення).

Це нормальне і бажане явище в кожній культурі. Не можна проте забувати й про ціну, яку треба за це платити, коли ситуація у культурі не зовсім нормальна й коли культура стає мовби салоном у в’язниці.

Надто легка віра в нормальність

Отож, здається, що десь у шістдесяті роки ми занадто повірили у власну нормальність. За короткий час ми надолужили багаторічні проталини – видавничі та читацькі, сповнені ентузіазму до ще недавно заборонених літературних технік, характерних для формалізму та авангарду. Ще не згаслу віру в суспільний поступ ми переносили на терен мистецтва: новій реальності, новому розумінню людини повинна була відповідати нова мова мистецького викладу. Польське літературне та мистецьке життя перетворилося на територію нічим не обмеженої радісної (без лапок) творчості. Культивувалися всеможливі напрямки, течії, моди. Нічим не обмеженої творчості? Кілька дрібних проблем, обмежень – не така вже й велика ціна за чудові можливості творчого розвою. Мистецтво, зрештою, має перед собою вищі цілі; публіцистична заанґажованість, політична тенденційність – ні, на це ми вже не погодимось. Кілька дрібних річних сервітутів, осуд одвічного привиду німецької агресії – це лише люб’язний жест на адресу щедрого мецената. Іронізую, однак проблема зовсім не є і не була однозначною. Звісно, основним гріхом культури шістдесятих років був факт неясної, вже трохи нещирої колаборації з владою, яку щораз менше (від жовтня-56) любили та підтримували. Мовчазний пакт про ненапад (попри постійну партизанську війну) мав у своїй основі певне, не зовсім чітко окреслене поле табуйованих тем і проблем, котрими автори, вже починаючи з автоцензури, не повинні були цікавитись. Це супроводжувалося дрібними компромісами та взаємними послугами. З приводу розмірів цього поля та його конкретних ділянок провадилися численні сутички. Пам’ять про сталінські роки спричинилася до того, що формальне новаторство чи хоча б намагання йти за сучасною модою вважалося опозиційною діяльністю. Цілковита помилка: влада вже давно навчилася здобувати пропагандистську користь із мистецьких досягнень, котрі мали відповідати сучасним європейським формальним нормам.

Щось за щось

Про все це неохоче згадують прибічники героїчного міфу польської культури. А слід пам’ятати. Однак перш ніж ми звинуватимо культуру ПМР у зраді фундаментальних для кожної культури цінностей, задумаймося, що ми дістали натомість. Автономні цінності кожного твору, котрі існують незалежно від свого суспільного контексту, – це по-перше. Очевидна європеїзація польської культури за короткий час і після відносно довгого періоду відсутності в Європі, - це по-друге, хоч і грунтувалося це безумовно велике досягнення значною мірою на суспільних та політичних ілюзіях. І по-третє – кілька блискучих університетів, котрі, хоча й проіснували лише до 1968 року, встигли сформувати покоління, якому молодші згодом заздритимуть. Пам’ятаймо при цьому, що альтернативним рішенням, у разі цілковитої послідовності, мало б стати мовчання, варваризація культури – і відчуття моральної правоти. Чи це означає виправдання всіх, більших і менших, колаборацій? Ні, не означає.

Ясна річ, не слід забувати про ті твори інтелектуалів та митців, котрі були безпосередньо спрямовані на збільшення свобод, не лише мистецьких, а й громадських.

Характерно, однак, що вони набирали різних форм (колективні листи, громадянські протести), натомість рідко виражались мистецькою мовою, не були вписані у тканину творів.

Власне кажучи, лише 1968 рік, у якому інтелігенція заплатила високу ціну остракізму за попередню творчу ізоляцію, спровокував щось більше, ніж спорадичні випадки літератури, що бореться з політичним поневоленням. Першим колективним виявом такої політичної позиції стали вірші