Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Справа Сивого 📚 - Українською

Читати книгу - "Справа Сивого"

258
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Справа Сивого" автора Брати Капранови. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 67
Перейти на сторінку:
похитала головою Маруся. — Я його бачу цілий день. Приходить опівдні, працює до темна, пізно ввечері йде додому, до дружини... Ні, — підсумувала вона.

— Ну а для чого тоді йому тайник у Біблії?

— А ти звідки знаєш? — стрепенулася дівчина.

— Знаю! — Клим зробив загадкове обличчя.

— У тій Біблії Олімпій Андрійович, наш касир, носить зарплату з банку. Щоб ніхто не здогадався, що там гроші.

Хлопець аж руками сплеснув від дівочої наївності.

— І що ти думаєш, що твій директор спеціально для цього такий хитромудрий тайник зробив? А чому саме в Біблії? Щоб ваш касир у наш революційний час із Біблією по вулицях ходив?

— Я теж його спитала, чому в Біблії, — дівчина обернулася до супутника.

— От бачиш.

— А Дмитро Іванович сказав, що зробив цей тайник, коли їздив у Соловецький монастир, де сидів Калнишевський, той, який останній запорізький кошовий. А знаєш, для чого? — вона хитро зіщулилася. — Горілку ховати. Він пригощав нею монахів, щоб вони до архівів його пускали.

Попри перший дзвоник, що вже пролунав, сигналізуючи про необхідність поквапитися, Клим не міг відмовити собі у задоволенні випити зельтерської у буфеті. Маруся відмовилася — вона боялася поставити пляму на чужу сукню. Але третій дзвоник застав закоханих уже у залі, коли вони вмощувалися у передостанньому ряду.

— Це хіба театр? — обурювався ззаду чоловічий явно сп’янілий голос. — От колись у нас був театр Деркача, ото театр! Його аж з Уралу отаман до себе запрошував!

— Та ти звідки знаєш? — скептично перепитувала супутниця.

— Як це звідки? Сам бачив! Щоб ти знала, йому за «Наталку Полтавку» сам цар перстня подарував!

Почувши про царя, Клим обернувся, виглядаючи, хто це сказав, але світло у залі вже почало гаснути.

— Цить ти! До гріха доведеш! — зашипів жіночий голос.

— Минулися тії роки, що розпирали пироги боки, — зітхнув хтось з іншого боку.

Клим зиркнув і туди, але знову нічого не побачив.

— Чого ти? — Маруся виструнчилася у кріслі, намагаючись побачити сцену понад голови передніх рядів.

— Провокатори, — пробурмотів Клим.

— Добрий вечір, шановні товариші, ми починаємо святковий концерт.

Ведуча стояла біля мікрофону, вдягнута у крепдешинову сукню — точно таку, що про неї мріяла Маруся. За кожним рухом тканина бралася легкими брижами, неначе дніпрова вода, і так само глянсовито блищала у світлі прожекторів. Маруся зітхнула. Клим підбадьорливо стиснув її руку.

— Залишимо у темному минулому старорежимні ліри та кобзи! — оксамитовим голосом оголосила ведуча. — Кудесник-баян — от справжній виховник мас! — вона ще мить почекала, поки вляжеться останній шурхіт, який завжди супроводжує початок концерту. — Перед вами виступає Перший український камерний ансамбль баяністів імені Комсомолу під керівництвом Андрія Штогаренка[107]!

Поки хлопці з баянами розсаджувалися по стільцях, Маруся прошепотіла Климові:

— Цей Штогаренко вчився у нашому училищі, там мамина подруга викладала, казала, що дуже талановитий.

Баяни заспівали протяжно і раптом перейшли на бадьорий та іскристий марш. Музики азартно притопували ногами, зал і собі почав бити в долоні.

— І справді баян — це тобі не кобза, — захоплено мовив Клим, нахилившись до Марусі.

Після подорожі до Петриківки ця теза звучала вже не так переконливо. Дівчина навіть набрала повітря, щоб заперечити, але стрималася й лише мовчки кивнула головою.

До другого відділення ведуча перевдяглася у нову сукню, викликавши хвилю шепотіння серед глядачок.

— А зараз на сцену вийдуть солісти Харківського театру опери та балету Іван Паторжинський[108] та Марія Сокіл-Рудницька[109]!

Почувши ці прізвища, зал у єдиному пориві схопився та почав несамовито плескати, влаштувавши справжню овацію, — глядачі явно дуже добре знали ці імена. З-поза лаштунків, навіть не дочекавшись завершення оголошення свого номеру, вийшли співаки — він у шароварах та вишиванці, вона у запасці з віночком на голові.

— А ти казала, що шаровари зараз не носять, — зауважив Клим, намагаючись перекрити овацію.

— Так то ж опера! — знизала плечима Маруся.

— Дякуємо, товариші, дякуємо, — грудним басом промовив Паторжинський. — Але ми ще нічого не заспівали.

У залі засміялися, оплески згасли. Дочекавшись, поки затихне останній звук, ведуча сердито сказала:

— У виконанні артистів прозвучить дует Одарки та Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», — і гордовито залишила сцену.

Оркестр почав було вступ, але несподівано Сокіл-Рудницька підняла руку, закликаючи почекати.

— Шановне товариство! — вона зробила кілька кроків уперед. — Перед тим, як потішити вас українською оперою, ми би хотіли вклонитися і подякувати нашій вчительці, хрещеній матері всієї дніпропетровської школи вокалу Зинаїді Никифорівні Малютіній[110]!

Вона першою почала аплодувати, до неї одразу приєднався Паторжинський, і глядачі охоче підхопили. Під шум оплесків із першого ряду підвелася чорнява скромно одягнута жінка і вдячно вклонилася спочатку сцені, а потім і залі. Поруч, шалено аплодуючи, підвелися найбільш захоплені прихильники опери, серед яких Клим раптом упізнав Яворницького.

— Марусю, диви, оно твій директор!

— Точно, Дмитро Іванович.

— А ти казала, що він нікуди не ходить, — зауважив Клим.

— Я казала, що у музеї нема зібрань, — виправила Маруся.

— Еге, — замислено кивнув він.

Поки співали Одарка і Карась, а потім під час усієї другої половини концерту, Клим уже не міг слухати музику. І лише коли після концерту до них підійшов якийсь Марусин знайомий та почав запально розповідати про організацію єдиної Спілки письменників, яка повинна об’єднати всіх радянських літераторів, він отямився.

— Пробачте, вас як звати? — запитав він у молодика, що просторікував про творчі спілки.

— Це — Павло Кононенко[111], поет, — відрекомендувала Маруся.

— Поет, — замислено повторив Клим. — А скажіть мені, товаришу поет, навіщо вам потрібні творчі організації, про які ви оце торочите?

— Як це, навіщо? — не зрозумів той. — Творчі організації об’єднують літераторів у групи. Але час групівщини минув, тому тепер буде єдина на всіх спілка...

— Ну добре, — сказав Клим. — Єдина, але що ви там будете робити?

— А хіба не знаєте? — посміхнувся поет. — Журнали. Диспути. Вечори. Творче життя. Ви знаєте, скільки людей у нас приходить на диспути?

— Знаю, — Клим несподівано потягнув Марусю в бік і зашипів їй на вухо: — Я зрозумів! Вони не збираються у нього. Вони ходять по таких от концертах, диспутах і

1 ... 45 46 47 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа Сивого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Справа Сивого"