Читати книгу - "Приворотне зілля"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Брати Капранови
- 843
- 0
- 26.04.22
Чи знаєте ви українську жінку? Ні, ви не знаєте української жінки. Та вона і сама себе не знає. Свого часу брати Капранови поставили відомий експеримент з потопленням для доказу того факту, що українські жінки – відьми. Не всі лишилися задоволені результатами цього експерименту, але спростувати їх не зміг ніхто. У новому романі авторів знаменитого «КОБЗАРЯ 2000» експеримент продовжують дуже компетентні люди. Цікаво, якими будуть їхні висновки?
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Брати Капранови
Приворотне зілля
- Товариш майор, давайте переходити на рідну мову. Для повноти картини. - Молодий кремезний чолов’яга навіщось поправив під пахвою кобуру з важким «Макаровим» і посміхнувся.
Вагон СВ м’яко похитувався, останні сонячні промені перестрибували зі склянок від чаю на тарілку з печивом та над’їдені бутерброди. Супутник молодого з пістолетом, невисокий, але теж міцний, був набагато старший за свого товариша, однак виглядав зовсім не погано, по-спортивному. Справжній його вік навряд чи вдалося б легко вгадати, якби не зрадливо поріділе волосся на маківці, що вже помітно окреслювало контури майбутньої лисини. Але краще було б не звертати уваги на такий незначний ґандж, а якщо і звернули, не говорити - настільки важливим, ба навіть болючим було це питання.
- Тоді, лейтенанте, - володар лисини, чи то пак чуприни, так підкреслив останнє «е», немовби саме у ньому сконцентрувалися всі особливості «рідної мови», - напоминаю вам, що мене звать Микола Пилипович. Тоже для повноти. І заховайте… оружиє, воно тут не цеє…
- Недоречне, - підказав молодий.
- Да-да, - погодився старший, що назвався Миколою Пилиповичем, і, спостерігаючи, як співрозмовник ховає свою кобуру в сумку, поцікавився: - А звідки ти, Петро?
Він перейшов на «ти» швидко і природно, наскільки це можливо з молодшим за віком та званням.
- Я, Миколо Пилиповичу, з півдня.
Цей молодик, якого супутник звав Петром та лейтенантом, був гарний на обличчя. Впевнений погляд, вольове підборіддя, властиве людям, які відчувають за собою велику силу. Він користувався б неабияким успіхом у дівчат, якби мав час зайнятись ними як слід. Чорнявий чуб у хлопця завивався крупними кучерями, проте ззаду волосся було по-уставному коротко підстрижене.
- А я з Києва.
Розмова вщухла. Чи то співрозмовники більш не мали чого сказати одне одному, чи щось інше, але хвилини зо три чутно було тільки, як перемовляються колеса і подзеленькують ложки в склянках. - Іще чаю? - двері прочинила кругленька провідниця.
- Будь ласка, - обізвався Петро, а Микола Пилипович привітно посміхнувся. Вона була якраз на його смак - фігуриста й невеличка.
Провідниця поставила на стіл склянки з підозріло міцним напоєм і заходилася збирати порожній посуд.
- Мг… цей… коли будем на місці? - поцікавився Микола Пилипович.
- За розкладом, - вичерпно відповіла жінка.
- А точніше?
- У коридорі висить. - Вона вочевидь не бажала продовжувати розмову.
Микола Пилипович зітхнув.
- Не клює? - поцікавився молодший колега, коли провідниця причинила за собою двері.
- Та! Сама не знає свойого щастя. Я її ще сначала в купе прижав чуть-чуть, так тепер огризається… Е-ех! Зараз би водочки! - несподівано продовжив він. - Но на службє нізя… - У голосі вгадувалась запитальна інтонація.
Петро не заперечив, але й не підтримав, тому деякий час вони просто сьорбали темний чай. Микола Пилипович хмурив чоло.
- Так шо, товариш майор, ми цих відьом в самому городі будемо шукать? - врешті вирішив змінити тему хлопець.
- Петре, - Микола Пилипович знову натиснув на «е», - не в городі, а в місті, і не в місті, а там, де скажуть, і не шукать, а виявлять. І вообще, давай не будем нарушать конспірацію, на місці буде видно. - Молодий співрозмовник опустив очі, визнаючи помилку, а Микола Пилипович запропонував: - Пішли луччє в ресторан.
- До ресторану, - обережно виправив його Петро.
- До ресторану, - погодився Микола Пилипович і раптом вилаявся: - Чорт! Знаєш, коли я в останній раз балакав? Літ тридцять назад. Якби знать, що пригодиться…
- Ніколи не вгадаєш, як життя обернеться, - філософськи зауважив Петро.
Завдяки своїй молодості він трошки вільніше почувався на теренах рідної мови, але все одно розумів, що будь-який невимушений діалог у ресторані видасть їх з головою. А це було небажано, самі розумієте.
- Життя так обернулось, що всім по голові, - продовжив філософію старший товариш. - Єслі б мені колись сказали, що я петлюровському флагу буду честь оддавати…
Петро співчутливо покивав. - І взагалі, я не розумію начальство. Куди ми оце їдемо? В Києві оно, кажуть, три Лисих гори. На них, мабуть, і контингент соотвєтствующий. Чого іще шукати?
- Думку начальства пойняти трудно. Но можно. В городі воно, понімаєш, не зовсім то. А на природі, у самій срєді, нє… средо… цей…
- Середовищі?
- Ага. - Микола Пилипович винувато шморгнув носом.
- А може, краще в купе посидимо? - запропонував Петро несміливо. - Цей… повправляємось. Бо ці відьми… ой, пробачте, об’єкти, мабуть, українською.
- Давай, - сумно погодився старший. - Устроїм тут філологіческий факультет… Чорт! Я ж в анкетє всігда писав, що володію!
А вагон летів у черзі своїх зелених братів у глиб країни, лишаючи за вікнами садочки, струмочки, черешні-вишні та брудні хатки стрілочників.
Петро почухав потилицю.
- Давайте так. От як ви скажете, допустим, іти? Ще як можна сказати? - Іти… ну как іти? - Микола Пилипович не звик до таких вправ. - Ну, бігти.
- Плентатись, - швидко відповів хлопець.
- Ага, отак, значить, да? Плентатись, плентатись… Ну, шкандибати.
- Чимчикувати.
- Чимчикувати… - Микола Пилипович замислився, наморщивши чоло. - Ну как… ну, походжати.
- Крокувати, - швидко відказав Петро. Він уже грався колись в таку гру.
- Летіти, - вдався до хитрощів Микола Пилипович.
- Повзти, - посміхнувся Петро.
- Плазувати, - виправив Микола Пилипович.
- Можна і повзти.
- А! Ну, тоді плазувати. Я кажу - плазувати.
- Плазувати - це не зовсім… Хай… Тинятись.
- Гуляти.
- Швендяти.
- Швендяти?.. Ну, шльондрати.
- Кульгати.
- Хм… хм… - Микола Пилипович клацнув пальцями. - Маршу… нє, марширувати.
- Марширувати? - зіщулився Петро, й обидва співрозмовники посміхнулися. - Добре, тоді дибати.
- Що?
- Дибати.
- Як це?
- Ну як, подибав.
- Подибав… Добре. Стрибати.
- Рухатись, - просто і переможно відповів Петро.
- Шляти… ні, - Микола Пилипович щиро зареготав. - Да… Підтюпцем.
- Що, підтюпцем? - Іти підтюпцем.
- Це не глагол, то єсть, дієслово, - виправився Петро.
- А що?
- Ну, я тоже можу так: повільно, швидко, дуже швидко…
- Добре, - здався Микола Пилипович. - Хм… гасати!
- Прошкувати!
За деякий час, залишивши колегу у глибоких роздумах щодо багатого синонімічного ряду рідної мови, Петро вийшов з купе. Поруч біля вікна стояли, милуючись заходом сонця, двійко розмальованих дівчат. За часи Петрового навчання таких звали кляксами. Побачивши гарного поставного парубка, клякси заозиралися та захихотіли поміж себе. Петро розкуто посміхнувся:
- Далеко їдемо, дівчата?
Але клякси чомусь знітилися. Посмішки вмить зникли з їхніх облич.
- Далєко, - з наголосом на останньому складі сказала одна з них,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Приворотне зілля», після закриття браузера.