Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

На деревах, що росли на цвинтарі, щось шурхотіло, стогнало і зойкало. Скидалося на те, ніби то вовтузилися птахи, вкладаючись до сну. Чоловік спочатку не звертав на ті згуки уваги, але ось щось почало так протяжно і тужно охкати, що мороз поза шкірою пробігав:

— Ох-хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо!

Врешті чоловік не витримав і гукнув:

— І чого б ото я охкав?

У відповідь пролунало ще голосніше охкання і стогін.

— Гей ти! Перестань стогнати! Не псуй мені вечері.

І знову пролунало охкання.

— А може, ти голодний? Ну, то ходи сюди, я тебе нагодую.

І тут раптом із пітьми випірнула якась постать і стала наближатися до вогню. Чоловік, який досі не знав страху, відчув, як холод проймає його до кісток.

Постать усе ближчала і ближчала, аж поки з пітьми не випірнув хтось із великою совиною головою. У нього горіли очі, а кривий дзьоб щокроку поклацував. Почвара, ідучи, не переставала стогнати. Біля вогню вона зупинилася і мовчки витріщалася на чоловіка. Той кивнув на ковбасу:

— Вгощайся.

Ох, даремно він це сказав, бо ковбаса зникла в одну мить.

— Я голодний! Голодний!

— Там у хаті у відрах є молоко, — сказав чоловік. — Піди випий.

Потвора попрямувала до хати, і чути було, як вона хлебтала молоко, а за хвилю з’явилася і знову почала скаржитися:

— Я голодний! Голодний!

— То піди в комірку, там на полицях сир. Можеш і його з’їсти.

Чудисько пішло до комірки і чути було, як воно чавкає, пожираючи сир. А за хвилю повернулося і застогнало:

— Я голодний! Голодний!

— Піди в кошару і з’їж овець, — сказав настрашений чоловік.

Він уже не знав, як йому спекатися цієї халепи. Але над дверима кошари висіло різьблене розп’яття, яке він купив у Крехові. І от, коли потвора підійшла до кошари, то затремтіла від злості, бо не могла увійти всередину, не могла навіть стати на поріг. Щоразу, коли вона кидалася вперед, якась невидима сила, шпурляла її назад.

— Я голодний! Голодний! — кричало чудовисько, а потім повернулося до пастуха: — Тоді я з’їм тебе!

Але пастух упав на коліна і став молитися:

— Матір Божа! Рятуй мене!

Страховище охопили відчай і лють, воно не мало до чоловіка доступу, бо той, не зупиняючись, читав молитву до Пресвятої Діви. І врешті воно підскочило вгору, розкинуло руки, які враз перетворилися на крила, і злетіло, а вже у повітрі стало звичайною совою і зникло у темряві.

З тих пір пастух запам’ятав собі, що нічні жарти з духами надто небезпечні. А на тому місці, де молився, вибудував каплицю на честь Пресвятої Богородиці і, скільки жив, доти слідкував, аби під каплицею завше були свіжі квіти.

Клюски

Жив собі колись за Янівською рогаткою дуже нечемний хлопчик. Щоранку він виганяв кіз на галявину неподалік цвинтаря і залишав там на цілий день, а ввечері забирав. Батьки його не раз повчали, щоб до цвинтаря і до померлих ставився з повагою, нічого з цвинтаря не брав і нічого на могили не кидав. Але я ж уже казав, що хлопчик той був дуже неслухняним, і він ніколи не пропускав нагоди нарвати з могил суниць, малини чи там кваску.

А одного вечора забіг на цвинтар і став голосно співати:

Геп вставай, умерлий,

будем клюски жерли!

А потім ліг на чийсь гробівець і запхав патичком у щілину кілька клюсок.

Раптом у гробівці почувся шурхіт, щось крекнуло і важкий скреготливий голос озвався:

— Іди-йди собі, принесеш мені клюски опівночі!

Хлопець дуже налякався і втік додому. Увесь вечір ходив сумний, зажурений, ані слова нікому не кажучи. Але ніч проминула спокійно. Проте наступної ночі рівно опівночі хтось почав стукати у вікна і гукати:

— Де мої клюски?! Неси мої клюски! Клюски неси!

У хаті всі сполохалися і не знали, що мають чинити. А хлопець боявся признатися, що сам же й розбудив умерлого. Коли ж і третьої ночі якась мара стала стукати у вікна і вимагала клюсок, батьки пішли до священика і розповіли, який клопіт мають.

— То мусив хтось із вас щось лихе встругнути, — сказав священик. — Хто з вас ходив на цвинтар?

— Хіба малий. Він там коло цвинтаря кози пасе.

Привели хлопчика, і він панотцеві признався про свій бешкет.

— Ну, що ж, — зітхнув священик, — наваріть клюсок, а вночі візьмемо хоругви і хреста та й підемо з хлопцем на цвинтар!

Так вони й зробили. Опівночі вирушили процесією на цвинтар, підійшли до гробівця і поставили того хлопця з макітрою клюсок спереду, а священик почав відправу.

Ніч була місячна, тиха, безвітряна, але свічки увесь час гаснули. Раптом плита на гробівцю заскреготіла і посунулася, звідти вистромилась кістлява рука, схопила хлопчика і вмить стягнула у гріб. Плита знову стала на місце, загаслі свічки яскраво запалахкотіли, а цілий гробівець запався під землю, мовби його тут і не було ніколи.

Марно батьки голосили і просили їм вернути сина, гробівець більше не з’явився на поверхні землі.

Злодій у церкві

Якось уночі до церкви у Зубрі закрався злодій. Поскладав у торбу свічники, келихи, а як натрапив на вино, що призначалося для причастя, то не міг собі відмовити у задоволенні, щоб не запричаститися на славу. А видудливши дві плящини, він згорнувся калачиком і любенько заснув.

Серед ночі злодій прокинувся від яскравого світла. Він розплющив очі і побачив, що вся церква сяє, всі свічники, які він украв, повернулися на свої місця і горять. А біля вівтаря стоїть до нього спиною священик зі святими дарами.

Злодій з переляку витверезів і налаштувався до втечі, коли раптом священик на повен голос виголосив:

— Чи є тут хто, що мені послужить?!

Злодій ковтнув слину, але не видушив ані слова.

Священик повторив:

— Чи є тут хто, що мені послужить?!

Нарешті злодій озвався:

— Я!

— Підійди!

Злодій наблизився.

— Налий, — звелів священик, не повертаючи до злодія голови.

Той узяв пляшку і тремтячими руками налив