Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

держави, що передбачала державне самовизначення на своїй землі корінної («титульної») нації, а не космополітичної («американської»), яка фіксувала створення держави різноетнічним конгломератом людей, що поселилися на певній території. «Прирівнявши росіян до решти національних меншин України, – писав В’ячеслав Чорновіл, – зокрема, щодо мовних гарантій, включивши в Конституцію за пропозицією фракції Руху поняття „корінні народи“ (кримськотатарський, гагаузький та ін.), що вимагають особливої уваги держави, ми, здається, досягли в Конституції оптимальних співвідношень між державною нацією і правами нацменшин, що відображено, зокрема, у ст. 11: „Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України“»[406].

У другій половині 1990-х років українська центральна влада послідовно посилювала свою присутність у Криму. Лояльності кримської влади та еліт у той період було досягнуто не структурними реформами, а завдяки авторитарному впливу Леоніда Кучми[407]. Фактично кримське питання, на відміну від російського в країнах Балтії, не було остаточно вирішене результативними економічними перетвореннями, а просто було зняте з порядку денного, відкладене на далеку перспективу.

В’ячеслав Чорновіл та його політична партія в другій половині 1990-х років продовжували лобіювати питання забезпечення прав кримськотатарського народу, представники якого залишалися найбільш проукраїнською силою на півострові. Опікувався лідер Руху збільшенням коштів на облаштування кримських татар та інших депортованих народів, які поверталися з місць виселення, захищав права кримських татар при зловживаннях із боку місцевої влади та кримінальних елементів, відстоював право представників кримськотатарського та інших депортованих народів, які повернулися в Крим, брати участь у виборах до українського парламенту і місцевих органів влади (для цього вимагав надати їм українське громадянство за спрощеною процедурою). В’ячеслав Чорновіл був особливо зацікавлений в отриманні кримськими татарами виборчого права, небезпідставно сподіваючись на їхню підтримку на виборах. Так, на парламентських виборах 1998 року НРУ здобув велику кількість голосів у Криму завдяки підтримці саме кримських татар. Підтримував В’ячеслав Чорновіл і ідею запровадження квот для кримських татар у Верховній Раді Криму і місцевих органах влади.

Особливу увагу В’ячеслав Чорновіл звертав на становище у Криму етнічних українців, яких на той час нараховувалося близько мільйона осіб. У 1990-х роках місцева влада, особливо за умов посилення сепаратистських тенденцій, вдавалася до переслідування усього українського, тому українці на півострові зазнавали утисків, як і кримські татари. Під час відвідин Криму В’ячеслав Чорновіл зустрічався з українською громадою, в розмовах із представниками влади наполягав на задоволенні прав і потреб українців. Перебуваючи в 1998 році на півострові, В’ячеслав Чорновіл зустрівся з головою кримського уряду Сергієм Куніциним та міністром освіти Валентиною Левіною. Окрім політичних питань на зустрічі обговорювалися проблеми українського шкільництва. В’ячеслав Чорновіл, зокрема, висунув ідею створення в Алушті колегіуму Києво-Могилянської академії. Голова Руху ввійшов до складу піклувальної ради єдиної в Криму української школи, що функціонувала в Сімферополі.

В останній рік свого життя В’ячеслав Чорновіл дуже уважно стежив за подіями на півострові. За партійним розподілом він курирував економічний розвиток, розв’язання проблеми корінних народів, розвиток української освіти, боротьбу зі злочинністю в Криму. Лідер Руху обрав цей регіон не випадково. Хоча на півострові стихли активні сепаратистські виступи, гострі проблеми залишалися нерозв’язаними. Особливо загрозливим для Української держави було перебування на території автономії російського флоту, який був фактором дестабілізації як Криму, так і в цілому України. Російське втручання в кримське питання посилилося під час укладання широкомасштабного україно-російського договору та угод щодо Чорноморського флоту в 1996–1998 роках.

У грудні 1998 року В’ячеслав Чорновіл не підтримав ухвалення Верховною Радою України Конституції Автономної Республіки Крим, пояснивши свою позицію нечітко прописаними положеннями і формулюваннями, які збільшували повноваження кримських органів влади (хоча він і визнавав, що більшість положень поданої для затвердження Конституції автономії не суперечили українському законодавству). В ній містилися твердження про Крим як невід’ємну складову частину України, верховенство Конституції і законів України над кримськими, про українську мову як єдину державну на півострові. Положення про мову в Конституції Автономної Республіки Крим В’ячеслав Чорновіл вважав найбільшим досягненням. Цей крок мав би потягнути за собою дії із забезпечення розвитку українського Криму в інтегрованому загальнодержавному просторі.

Євроатлантичний вектор

«Ми себе ніколи не відділяли від Європи… Україна була свого часу саме європейською державою, і досить значною, яка впливала на загальноєвропейську ситуацію. Але потім нас було від Європи відторгнуто»[408], – заявляв В’ячеслав Чорновіл. Відповідно, він наголошував на поверненні назад, додому, в Європу, а не на вступі, розбудові Європи в Україні тощо. Надавав цьому процесові особливо важливого значення, вважаючи його гарантією збереження й утвердження Української держави та забезпечення стабільності на Європейському континенті.

Про потребу європейської інтеграції В’ячеслав Чорновіл говорив іще під час президентських виборів 1991 року. Навіть більше, до своєї передвиборчої програми він уніс пункт про потребу взяти участь у «системі загальноєвропейської колективної безпеки»[409]. Це, на його думку, мало б стати гарантією безпеки Української держави.

Аналіз передвиборчих програм інших претендентів на посаду Президента в 1991 році засвідчує відсутність подібних тез. Леонід Кравчук, приміром, наголошував, що Україна не стоятиме осторонь інтеграційних процесів, якими позначене сьогодення. «Це стосується її входження у різного роду економічні, політичні, державні, валютні, інші союзи»[410]. Тобто завуальовано Леонід Кравчук згадав про інтеграційний процес, проте не вказав його напрямок. Ігор Юхновський чіткіше визначив зовнішньополітичну орієнтацію, заявивши, що виступає за «становлення єдиної Європи», однак ця його теза не розвинулася далі твердження про прагнення «майбутнього вступу в Європейське економічне співтовариство»[411]. Натомість Володимир Гриньов відкрито заявляв про намір створити військово-політичний союз із Росією та іншими колишніми радянськими республіками[412].

Після обрання Леоніда Кравчука Президентом України у зв’язку зі створенням Співдружності Незалежних Держав, політичною орієнтацією України на Росію, а в подальшому і з підписанням угод про об’єднання систем протиповітряної оборони, політикою багатовекторності тощо курс на євроатлантичну інтеграцію України пригальмував.

В’ячеслав Чорновіл не схвалював підписання мінських угод між Україною, Росією і Білоруссю про утворення СНД, хоча й погоджувався з тим, що якоюсь мірою ці угоди були тактичним ходом з метою ліквідації СРСР. Він вважав СНД нежиттєздатною структурою. «СНД – це справді ефемерне утворення без своїх структур і без обов’язкових для виконання рішень, – писав Чорновіл згодом. – Хіба це реальний союз держав, коли один член СНД воює з іншим (як Азербайджан з Вірменією) або пред’являє іншому територіальні претензії, грубо порушуючи Гельсінські угоди (маю на увазі одіозне рішення парламенту Росії щодо Криму). …Неважко передбачити, що найближчим часом СНД перестане існувати, вичерпавши свою роль як організації для узгодженого розподілу спільного майна. Європі доведеться мати справу тільки з окремими державами колишнього Союзу»[413].

В’ячеслав Чорновіл мав усі підстави висловлюватися проти створення СНД, тому що ця організація перешкоджала рухові України до загальноєвропейських структур. Перебування в СНД, тобто