Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Та яка, до демонів пошана, бароне?! Що з вашою травницею? — Вирішивши, що етикет трохи зачекає, віконт прямолінійно тицьнув пальцем у так само напружену Ларинду, світло в очах якої не думало згасати.
– Ах, ось ви про що. Це я вам зараз розповім. Дайте лишень Ларинді закінчити заклик – і розповім.
– Який ще ... – Але відповідь віконту вже була не потрібна. Він побачив. Уздовж дороги, що відходила від Смарагдової садиби і тягнулася вздовж сільських хат крізь практично все селище, біля парканів уже стояли місцеві жителі. П'ять жінок та п'ять чоловіків. З такими ж очима, що світяться. Леону, який напружував магічний зір до посиніння, стало ніяково. Адже вони все ще бачилися йому звичайними людьми!
– Це… Хто вони?.. Хто ці люди?
– Не зовсім люди, віконт. – Сказав у відповідь геомант, а потім звернувся до своїх моторошних нових підданих і крикнув:
– Тейя кличе!
А тепер стало очевидним, що люди не звичайні. По тілах селян почали пробігати цілком помітні хвилі. Одна, друга, третя. А потім – ці люди всі разом якось стали вищими… і ширшими… і не людьми.
На центральній вулиці села Прилісної тепер стояв десяток триметрових, прямоходячих, увитих здоровенними м'язами вовкоподібних істот. Ну, або, якщо простіше – вервольфів. Блискуча здоровим блиском, густа, жорстка шерсть кольорами від оніксово-чорного до майже рудого. П'ятипалі передні лапи з величезними долонями були увінчані десятисантиметровими кігтями на кожному пальці. Вискалені в моторошних усмішках ікласті морди. Але найбільше віконта збентежили абсолютно розумні, до жаху усвідомлені погляди. Жовті очі уважними прожекторами пронизували ніч, шукаючи загрози своєму рідному селу. І ось, здається, вони її знайшли. А далі десять волохатих блискавок, без жодного звуку, на величезній швидкості рушили до виходу із села.
– Мабуть, мені теж поррра. – Прогарчала Ларинда-травниця, виступаючи вперед і ледь не збивши Леона з ніг волохатим стегном. Величезна, білосніжна вовчиця хрипко кашлянула (що можна було прийняти за кокетливий смішок) – і вихором помчала в ніч. У якій, до речі, вже лунали звуки нещасних криланів, котрих безповоротно розривали на шматки.
***
Ларинда-травниця ще ніколи не відчувала себе настільки своєю в цьому селі. До сьогодення, пробудити свою повну силу в Прилісній змогла лише вона. Покійний староста та Гуго-мисливець, який зараз є старостою, могли перекидатися лише на місяць, що росте, а інші селяни взагалі мали лишень завищені людські характеристики, на кшталт сили, швидкості, життєвої сили, гострого зору, чуткого слуху, потужного нюху та здатності з'їсти на сніданок вівцю в одну особу. Хтось сказав би, що навіть такий набір дарів – це неабияка благодать Матері Землі. Але ж вони жили не у Краю Блаженних. А у Грейткіллс. І тут таких "обдарованих" за ніч могли зжирати десятками. Наприклад, ті ж самі вівці[1].
Тож село, хоч і було, завдяки своїм демографічним особливостям, одним з найзахищеніших місць у провінції, але навіть цього не завжди вистачало. Набіги почвар з найвіддаленіших куточків Грейткіллс, рейди демонів замку Хейзел, поява забутого джерела зла минулих епох, або ж чергові витребеньки Тихого лісу – щось завжди відбувалося! І як би вона не намагалася, як би не закликала духів, скільки б разів не проводила показаний матусею (а тій – її матусею) ритуал – нічого не виходило. Тільки незначне посилення інших мешканців села та й усе. Але ж тепер… коли він тут… все, нарешті, стане так, як і мало бути завжди!
І люте ревіння десятьох її співвітчизників це підтверджувало. Нарешті настав час, коли кожен житель її села зможе дати відсіч не лише злодюжкам та дрібним монстрам, котрими, наче травою, усіяна ця земля. А можна не боятися взагалі нікого!
[1] Варто зазначити, що вівці в Грейткіллс були навіть більш небезпечними, ніж корови. Чого тільки варті оці їх вогняні метеоризми, шкіра, яку не беруть стріли та хутро, що поводить себе жвавіше, аніж щупальці восьминога. Тож, з’їдена вівця на сніданок – це, скоріше, данина минулому, нормальному життю та метафора. Ну, або показник надзвичайно крутезного мисливця.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.