Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

-Сама, Вільяме, твоя рука може тільки відмерти, від такої кількості отрути. Доведеться відрізати. І повір мені, це буде найкращий вихід для тебе, якщо не вийняти зараз ті кляті шипи!

  Я бачила з яким страхом хлопець повертає руку на місце.

-Стій-но, то ти лікарів боїшся? 

-Не лікарів ... а таких ваших інструментів. Типу скальпелів, голок і іншого.

-Вільяме, вирішуй, - я відсунулась від нього і прибрала руки за спину, якби даючи можливість вибору, - або я зараз витягую ті шипи і лікую твою руку, з якою тобі потім жити і жити. А вона тобі ще точно знадобиться з твоїм то характером.

-В якому це сенсі!?

-В тому, що доведеться усе життя ручками працювати, на роботу з людьми тебе не візьмуть. Ти їх відпугнеш своїм характером! А ти що подумав!? Або ж смерть.

-Що? Смерть тут до чого?

-Вільяме, отрута цього клопа – це вірус. Якщо не вийняти ті шипи, отрута проникне в кров, а згодом до серця. І тоді, так, ти помреш. Повільно, страшенно і ...

-Та добре! Я зрозумів! Виймай ті подаруночки клопа!

  Хлопець відсунувся далі по столу і протягнув руку. Голову розвернув у сторону стіни і щільно заплющив очі.

-Аха-х, та не бійся ти так! Не так це й боляче. Трохи неприємно, але точно не боляче. От виймати отруту Польової Чорної змії, оце боляче! Неначе шкіру наживо знімають!

-Оце ти вмієш підбадьорити ...

***

-Ну от бачиш. Живий? Не помер від пінцету?

  З нервами, криками, психами і ледве не сльозами ми таки витягнули ті шипи. Як виявилось їх було аж чотири: два великих і два маленьких. Але Вільяму про це не обов'язково було знати. Як би він дізнався, скільки подаруночків отримав, він би на тому столі і помер.

  Зараз, коли рука чиста, без шипів і бруду я нанесла легкий бальзам з охолоджуючим ефектом і повільно обмотую руку бинтом.

-Хоча б неділю треба буде так походити. І не смій знімати, або мочити!

-Угу. 

  Закріпивши сіє чудо вузликом я підняла голову на хлопця. Він сидів з дурнуватою, милою посмішкою і без перестану дивися на мене.

-Ну щ-о-о знов?

-Ти така гарна ... і турботлива. У мене ніколи не було такої людини поруч

-А хто сказав, що я поруч, га? - Я насмішливо посміхнулась підтримуючи шутливо-грайливу атмосферу. Але хлопець різко вирішив довести, що я поруч. Його рука опинилась на моїй талії і за мить я була пригорнута в обійми Вільяма. Його підборіддя впиралося в моє плече, із-за чого гаряче повітря обдувало мою шию.

-Ось доказ. Ти поруч. Нехай так буде завжди. Я дуже радий, що ми познайомились. Хоч і за таких дивних умов. 

  Хлопець шепотів усе це мені в шию, від чого ставало ще тепліше. Було приємно просто так стояти тут і обійматися посеред напів покинутої хатинки медсестри. Давно хотіла відчути, як це ... можливість обійняти людину поруч, просто так. Без якогось свята, або подібного ...

***

  Ми втомлено підіймались сходами на поверх з кімнатами. Вільям сказав, що спочатку проведе мене до кімнати і тільки тоді піде спати, так як охоронці досі можуть ходити десь коридорами. Я не була проти, хотілось провести цей вечір спокійно та комфортно, аби запам'ятати свої перші дні в замку приємними, теплими спогадами.

-Принцесо, залишилось недовго. Скоро буде останній тур, на якому вирішать хто з вас донька короля.

-Ти ж казав що ,,вже точно впевнений, що це я".

-Так, я впевнений, але я не єдиний член журі. Їх також треба переконати в цьому. - Ми підійшли до моєї кімнати, але хлопець розвернув мене до себе обличчям, не давши зайти. - Скажи, ти готова бути принцесою Нествілу? Це буде не легко. Як-не-як, ти все життя провела не у замку і, навіть не у Центрі, тож звикнути до нового життя буде досить важко. Та і люди можуть почати багато чого говорити. Ти ж їх знаєш, дай їм волю, вони усі слухи світу перероблять під себе. Тож ...

-Вільяме, якщо виявиться, що тут справді мій батько. Що тут справді моя мати. Моя сім'я. То я буду готова до будь яких випробовувань. Я прийду через усе: пекло і рай, воду і вогонь. Навіть, якщо доведеться пройти по розбитому склу босими ногами – я пройду! Я не така слабка, якою ти мене бачиш. Я інша. І сподіваюсь, що якщо я таки потраплю в свою сім'ю, ти пізнаєш мене краще.

-Дуже щасливий чути такі слова від тебе. Бачу, ти все більше починаєш вірити, що ти донька короля. А так голосно говорила, що це не так. - Хлопець знову натягнув ту дурнувату посмішку.

-Не починай! Просто ... - І тут я замислилась. Невже я так легко перевзулась і тепер буду щиро вірити, що тут моя сім'я? Що на мене так вплинуло? Чому я повірила йому?... - просто коли усе життя ти живеш з постійним почуттям, що тебе відкрито дурять, то ти повіриш у будь-яку надію знайти правду. Мати завжди ховала від мене мої дитячі фото, де я не одна. Де я з батьком, або з дідом і бабою. Я ніколи не відчувала, як це, коли в дощовий вечір ви сідаєте з сім'єю і переглядаєте старі фотоальбоми, стрічки з хрещення, або перших твоїх днів. Коли тобі показують твої старі фото, де ти гола, боса лежиш у ваночці для малюків і щасливо посміхаєшся. Або відео, де твій хрещений щасливо тримає тебе на руках, а мала ти не розумієш хто цей дядька. Коли тобі розповідають історії, як малюк ти падала на рівному місці і розбивала собі носа. Коли ти розглядаєш свої перші малюнки дерева і квіточки. Або перші зошити і спроби писати літери ... Цього всього у мене не було. Мати повністю ховала від мене усе, що звичайні люди мають з дитинства. Усі документи вона ховала у високий закритий ящик на замку, а ключ від нього завжди носила з собою. Вона завжди нервувала, коли я питала про своє дитинство. Я не знаю нічого про маленьку себе... Чи була б мала Аїда горда своєї дорослішою копією? Чи не подумала б вона: „Я не так уявляла своє майбутнє. Ти не Я!"? Знаєш, із-за цього я ніколи повноцінно не знала відповіді на одне питання...

-Яке?

-Хто я?

  Я згадувала моменти зі школи, з Лізою, з тим придурком Корнієнко, або спільні вечори з Лізою і Сашком. Згадувала, як святкувала свої дні народження не в сімейному колі, а десь в полі з друзями, або взагалі сама. Як заводила особисті щоденники, а мати їх спалювала зі словами ,,Які в тебе можуть бути проблеми? Як тобі може бути боляче? Взагалі подуріла?!"