Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь"

Петро Петрович. Михайле Михайлчу! Комедія пишеться для всіх. З неї повинні вивести мораль усі, — мораль найближчу, доступну усім, а не ту далеку, що її може вивести для себе яка-небудь оригінальна, не схожа на інших людина. Питаю: чому цієї моралі ніхто не вивів, а тільки самі ви?

Микола Миколайович (поквапно). Іменно! ось справжнє питання! Поясніть-но спершу це: чому самі ви це вивели, а не всі?

Семен Семенч. Так, Михайле Михайлчу, чому самі ви це вивели? Чому самі ви це вивели?

Михайло Михайлч. По-перше, звідки ви знаєте, що цю мораль вивів сам я? А по-друге, чому ви вважаєте її далекою? Я гадаю, навпаки, найближче за все до нас власна наша душа. Я мав тоді на думці душу свою, думав про себе самого, тому й вивів цю мораль. Коли б і інші мали на увазі насамперед себе, мабуть, і вони вивели б ту саму мораль, яку вивів і я. Але хіба кожний з нас підходить до твору письменника, як бджола до квітки? — для того, щоб добути з неї потрібне собі. Ні, ми шукаємо в усьому мораль для інших, а не для себе. Ми ладні обстоювати й захищати все суспільство, оберігаючи дбайливо моральність інших і забувши про свою. Адже посміятися ми любимо з інших, а не з себе; адже ми любимо побачити вади в інших, а не в себе. Що б там не було, але погляньте: адже три тисячі людей прийшло до театру; усі знають, що прийшли для того, щоб посміятися, і кожний з цих трьох тисяч певний, що доведеться з інших посміятися, а не з нього. Найменший натяк, що він може бути подібний сам до того, з кого посміявся, може його розгнівити, і він ладен уже, з люті, повторювати: «Та хіба в мене пика крива?»

Семен Семенч. Михайле Михайлчу, я кажу не в тому розумінні.

Михайло Михайлч (перебиваючи). Дозвольте, Семене Семенчу! Ви людина благородна, людина істинно руська в душі, людина, нарешті, яка дивиться вже очима християнина на життя — чого ж ви проголошуєте речі, що суперечать вашому власному напряму думок? Насамперед, чому ви щоразу забуваєте, що предметом комедії і взагалі сатири є не достоїнство людини, а ганебне в людині; що чим більше вона показала ганебне ганебним, чим більше з нього обурилася й примусила через нього здригнутися глядача, тим більше вона виконала своє завдання. Чому ви щоразу це забуваєте і щоразу хочете сатирі нав’язувати предмети, що личать трагедії? Чому не поглянете на твір письменника також очима християнина? Ні, хто хоче моралі, той візьме її собі; хто дивиться в душу собі, той з усього візьме те, що слід: той і в цьому реальному місті побачить душевне своє місто; той побачить, що з більшою силою треба озброїтися проти лицемірства. Ні, дайте сатирі спокій; вона діло своє робить. Поганого не слід щадити, хоч би де воно було. Але коли хочете вже чинити по-християнському, зверніть ту саму сатиру на самого себе і застосуйте кожну комедію особисто до самого себе, перше ніж помічати відношення її до цілого суспільства. Коли вже чинити по-християнському, то кожний твір, який картає погане, слід особисто звернути до самого себе, немовби він безпосередньо про мене був написаний. Ви самі знаєте, що нема пороку, поміченого нами в іншому, якого хоч би відбиття не було в нас самих — не в такому обсязі, в іншому вигляді; в іншому вбранні, пристойнішому й благообразнішому, причепурившись, як Хлестаков. Чого не відшукаєш, якщо тільки зазирнеш у свою душу з тим непідкупним ревізором, який стріне нас біля дверей домовини! Самі це знаємо, а знати не хочемо! Кипить душа пристрастями, говоримо щодня, а гонити не хочемо. І бич у руках, даний на те, щоб гонити їх.

Семен Семенч. Та де ж бич? Який бич?

Михайло Михайлч. А сміх хіба не бич? Чи, гадаєте, даремно нам дано сміх, коли його боїться й найгірший негідник, котрого нічим не візьмеш? боїться навіть і той, хто нічого не боїться. Виходить, його дано на добре діло. Скажіть: хіба нам дано сміх для того лиш, щоб так, по-пустому, сміятися? Якщо його дано нам на те, щоб разити ним все, що ганьбить високу красу людини, чому ж передусім не вразимо ми те, що порочить красу власної душі кожного з нас? Чому ми не звернемо його всередину самих себе — з держави не виганяємо ним власних наших хабарників? Чому самий натяк на те, що ви з себе смієтесь, може розгнівити? Хоч би як там було, але всяка пристрасть, всякий низький нахил наш все-таки хоче зіграти скільки-небудь благородну роль, прибрати благородну зовнішність і тільки під цією личиною пробирається до нас у душу, тому що благородна наша природа і не допустить її до себе в безсоромній наготі. Але, повірте, коли виставиш перед самим собою її на сміх, і, не пощадивши нічого, вразиш так, що з сорому увесь згориш, не знаючи, куди сховати обличчя своє, — тоді ця пристрасть не посміє залишитися в душі нашій і втече так, що й сліду її не знайдеш.

Семен Семенч. Признаюсь, що ваші слова змусили мене задуматися. Ви гадаєте, можливе це звернення сміху на самого себе, проти власної особи?

Петро Петрович. Я гадаю тільки, що це можливо для людини, яка відчула благородство природи людини й огиду до своїх хиб.

Михайло Михайлч. Я гадаю тільки, що коли він, крім [того], і руський душею, тоді йому можливіше. Згодьтеся: сміх у нас є у всіх; властивість якогось нещадного сарказму поширилася у нас навіть серед простолюду. Є також у нас і відвага відірватися від самого себе і не пощадити навіть самого себе. Виходить, у нас самих тільки може бути можливе звернення сміху на його законний шлях. Спростуйте мої слова, доведіть мені, що я кажу неправду, знищіть, зруйнуйте переконання моє і разом з тим зруйнуйте вже й мене, бідолашного скомороха, котрий живе цим переконанням, якого зазнав на власному своєму тілі. Семене