Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– О, можете називати мене Люсіль, мене усі так називають, – усміхається виснаженою, проте теплю усмішкою, наче вона – яскраве сонце з якоїсь іншої галактики.

Сідаємо за стіл, навпроти одне одного. Клер сідає між Марком та старенькою жінкою, яка, як виявляється, її двоюрідна бабуся Дульсі. Я сиджу між Алісією та повненькою, з дуже світлим волоссям дівчиною, яку представляють як Шерон, і яка, скоріш за все, прийшла з Марком. Батько Клер сидить у центрі столу. Перше моє враження – я його дратую. Симпатичний, проте запальний Марк видається нервовим. Вони вже бачили мене. Дивно, що ж я таке робив, що вони мене запримітили та запам’ятали. Коли Клер представляє мене, вони якось гидливо відсахуються. Однак Філіп Ебшир – юрист та майстер своєї справи, і вже за хвилину він приязний та усміхнений господар, батько моєї дівчини, лисіючий чоловік середнього віку в окулярах «крапельках». Його атлетична статура стала пухкою, живіт випирає, у нього міцні руки, руки, які грають у теніс, та сірі очі, які вороже мене споглядають, незважаючи на довірливу усмішку. Марку складніше приховати напруження. Щоразу, коли дивлюся на нього, він колупається у своїй тарілці. Алісія – не те, що я очікував. Вона прозаїчна та добра, проте дещо дивна та розгублена. У неї таке ж, як у Філіпа, темне волосся, власне, як і у Марка; риси обличчя – як у Люсіль. Алісія виглядає так, наче хтось вирішив скомбінувати Клер та Марка, проте передумав і, щоб заповнити прогалини, додав ще дещо від Елеонори Рузвельт. Філіп щось каже, Алісія сміється, встає з-за столу, і, на моє здивування, видається гарненькою.

– Мені треба йти до церкви Святого Василія, – повідомляє, – у мене репетиція. Прийдете до церкви?

Кидаю погляд на Клер, вона легенько киває, і я відповідаю Алісії:

– Авжеж.

Коли всі зітхають – з чим? полегшенням? – згадую, що це ж, зрештою, Різдво, християнське свято, – не лише мій персональний день спокути. Алісія йде. Уявляю, як би моя мама сміялася наді мною, високо піднімала свої добре общипані брови при вигляді її напівєврейського сина, закинутого на саме Різдво у край гоїв, і подумки погрожую їй пальцем. «Хто б казав, – кажу їй. – Ти вийшла заміж за віруючого англіканської протестантської церкви». Дивлюся на свою тарілку з шинкою, горохом та нікчемною гіркою салату. Не їм свинини та ненавиджу горох.

– Клер каже, що ви – бібліотекар, – намагається завести розмову Філіп.

Погоджуюся, що це насправді так. У нас починається жвава дискусія про Ньюбері та членів правління, які також є клієнтами фірми Філіпа, що, як я зрозумів, розташована у Чикаґо; але незрозуміло, чому тоді сім’я Клер живе тут, у Мічиґані.

– Літні будиночки, – каже Філіп.

Пригадую, як Клер розповідала, що її батько спеціалізується на заповітах та довіреностях. Уявляю собі багатих літніх людей, що відпочивають на своїх приватних пляжах, намащуються кремом від сонця та роздумують, чи виписувати Джуніора з заповіту, дістаючи свої мобільні телефони, щоб зателефонувати Філіпу. Пригадую, що Аві, який сидить одразу ж біля мого батька в Чиказькому симфонічному оркестрі, має десь тут будинок. Говорю про це, і всі чомусь нашорошують вуха.

– Ви його знаєте? – запитує Люсіль.

– Звичайно. Вони з моїм татом поруч сидять.

– Поруч сидять?

– Ну, розумієте, перша та друга скрипки.

– Ваш батько – скрипаль?

– Ага. – Дивлюсь на Клер, яка всім своїм виглядом показує мамі: «Не ганьби мене».

– І він грає в Чиказькому симфонічному оркестрі?

– Так.

Лице Люсіль залилося рум’янцем; тепер я знаю, в кого Клер вдалася, коли червоніє.

– Думаєте, він послухає гру Алісії? Якщо ми передамо касету?

Маю мляву надію, що записи Алісії виявляться дуже, дуже хорошими. Тата постійно вшановують касетами. Раптом у мене з’являється краща ідея:

– Алісія віолончелістка, адже так?

– Так.

– Вона шукає вчителя?

– Вона навчається у Френка Вейнрайта в Каламазу, – зауважує Філіп.

– Бо я би міг передати касету Йоші Акава. Один із його студентів щойно отримав роботу в Парижі.

Йоші – непоганий хлопець і перший віолончеліст. Упевнений, що він хоча би послухає касету; мій тато, до речі, не викладає, тому він її просто викине. Люсіль несамовито тішиться, навіть Філіп має задоволений вигляд. Клер відлягло. Марк їсть. Двоюрідна бабуся Дульсі, крихітна та з рожевим волоссям, узагалі не звертає уваги на всі ці розмови. Може, вона глуха? Дивлюся на Шерон, яка сидить ліворуч від мене і яка не промовила жодного слова. У неї нещасний вигляд. Філіп з Люсіль обговорюють, яку мені дати касету, чи, може, Алісії краще записати нову? Питаю в Шерон, чи вона тут уперше, та ствердно киває. Коли я вже готовий запитати ще щось, Філіп цікавиться, чим займається моя мама. Я моргаю до Клер, даю їй зрозуміти: «Хіба ти їм не сказала?»

– Моя мама була співачкою. Вона померла.

– Мати Генрі – Анет Лін Робінсон, – тихо промовляє Клер.

З таким самим успіхом вона могла би сказати, що моєю матір’ю була Діва Марія. Обличчя Філіпа оживає. Люсіль збуджено махає руками.

– Неймовірно… фантастично! У нас є всі її записи…

Und so weiter.

– У молодості я її зустрічала, – продовжує Люсіль. – Мій батько водив мене послухати «Мадам Батерфляй». У нього був знайомий, який потім провів нас за лаштунки. Ми ходили до її гримерної, застали її там, і, Боже, всі ці квіти! І там був маленький хлопчик – Господи, та це ж були ви!

Киваю, намагаюсь опанувати себе.

– А яка вона була? – запитує Клер.

– Ми сьогодні будемо кататися на лижах? – втручається Марк.

Філіп киває. Люсіль усміхається, щось собі згадує.

– Вона була такою красивою! На ній була театральна перука – таке довге чорне волосся, і вона лоскотала ним того маленького хлопчика, а він танцював у кімнаті. Вона мала такі гарні руки, була десь мого зросту, дуже тендітна, і вона була єврейкою, ну, розумієш. Та мені здавалося, що вона більше походила на італійку.

Люсіль раптово