Читати книгу - "Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті"

І він поспішив із кімнати.

Розділ дев’ятнадцятий

Пуаро ставить п’єсу

Того вечора в «Домі на околиці» зібралася дивна компанія.

Я цілий день майже не бачив Пуаро. Обідати він не з’явився, але залишив мені повідомлення, що о дев’ятій я маю бути в будинку міс Баклі. «Форма одягу, – додавав мій друг, – повсякденна».

Усе це сильно скидалося на якесь сміховинне сновиддя.

По приході на місце мене провели у їдальню, і я, роззирнувшись довкола, збагнув, що там був присутній кожен із тих, хто згадувався в списку Пуаро від «A» до «I» (за вимушеним винятком «J», який опинився в ситуації а-ля місіс Гарріс[131] – «таківських на світі нема»).

Навіть місіс Крофт воссідала в імпровізованому інвалідному візку. Вона всміхнулася й кивнула мені.

– Що, не чекали такого дива? – весело запитала австралійка. – Мушу сказати, для мене це дещо новеньке. Гадаю, мені варто спробувати час від часу кудись вибиратися. А все мсьє Пуаро – його ідея. Ходіть сідайте коло мене, капітане Гастінґсе. Чомусь таке відчуття на душі, наче моторошна якась це затія. Але містер Вайз наполіг.

– Містер Вайз? – здивовано перепитав я.

Той стояв біля каміна, а мій друг поруч нього щось серйозно півголосом йому говорив.

Я обвів поглядом кімнату. Так, усі були в зборі. Впустивши мене (я на кілька хвилин запізнився), Еллен зайняла своє місце на стільці біля самих дверей. До іншого, неприродно прямо тримаючись і важко дихаючи, прикипів її чоловік. А між батьком та матір’ю непосидюче вовтузився Альфред – їхній синок.

Усі решта сиділи довкруж обіднього столу. Фредеріка в чорній сукні, Джим Лазарус поруч неї, а Джордж Челленджер і містер Крофт – навпроти, по інший бік. Я прилаштувався трішки осторонь, неподалік його дружини. Аж тут Чарльз Вайз, востаннє кивнувши, зайняв місце голови – на чолі столу, а детектив скромно прослизнув на своє – обіч містера Лазаруса.

Скидалося на те, що режисер, як величав себе Пуаро, не планував грати провідну роль у цьому спектаклі. Керував же процесом начебто Чарльз Вайз. Мене зацікавило, які ж несподіванки готував для нього мій друг.

Молодий юрист прокашлявся і підвівся. Вигляд у нього був такий, як і завше: непроникний, суто діловий, беземоційний.

– Наші сьогоднішні збори проводяться дещо в обхід усталеної процедури. Але обставини теж дуже незвичні, – почав він. – Я, звісно, маю на увазі ті, які склалися довкола смерті моєї кузини, міс Баклі. Безумовно, доведеться проводити розтин, адже практично немає підстав сумніватися, що її загибель спричинила отрута, введена з метою заподіяти смерть. Це справа поліції, у яку мені не варто заглиблюватися. Органи дізнання, безумовно, воліли б, щоб я від такого кроку утримався.

Звична практика передбачає, що заповіт покійного оголошується після похорону, але, вшановуючи настійне прохання мсьє Пуаро, я пропоную зачитати його ще до церемонії поховання. Власне, просто зараз і тут. Саме тому вас усіх і попросили з’явитися. Як я щойно сказав, поточні обставини – дуже незвичні, що виправдовує такий відхід від прецедентів.

Документ, про який ідеться, потрапив до мене дещо несподіваним чином. Хоча датовано його лютим цього року, він тільки сьогодні вранці надійшов мені поштою. Та все ж заповіт однозначно написано рукою моєї кузини, – щодо цього я не маю жодних сумнівів, – і хоча його форма далека від прийнятої, цей юридичний акт належно засвідчений.

Містер Вайз зробив паузу і знову прокашлявся.

Очі кожного невідривно вп’ялися у нього.

Із довгастого конверта, що його він стискав у руці, з’явився вкладений документ. Усім стало видно, що то звичайний аркуш поштового паперу, яким користувалися в «Домі на околиці», але пописаний.

– Він зовсім короткий, – запевнив нотаріус. І – після належної паузи – заходився читати:

Заповіт і остання воля Маґдали Баклі.

Заповідаю сплатити всі видатки на мій похорон і призначаю свого кузена Чарльза Вайза виконувачем духівниці. Залишаю все, чим володітиму на момент смерті, Мілдред Крофт на знак удячності за ті неоплатні послуги, які були надані нею моєму батькові, Філіпу Баклі.

Підпис: /Маґдала Баклі/

Свідки: /Еллен Вілсон/ /Вільям Вілсон/

Я отетерів! Як, гадаю, і всі решта. І тільки місіс Крофт із розуміючим виглядом спокійно кивнула.

– Це правда, – тихо сказала вона, – хоч я ніколи й не збиралася про це базікати. Доля закинула Філіпа Баклі в Австралію, і коли б то не я… але тут мені краще помовчати. Як була ця історія таємницею, так нехай нею й лишається. А от вона про неї дізналася. Ну, в сенсі, Нік. Мабуть, батько їй розповідав. Ми зазирнули сюди, бо нам кортіло поглянути на будинок. Мене завжди розбирала цікавість: що ж там за «Дім на околиці» такий, про якого Філіп Баклі розказував. А вона, миле дівчатко, все знала, і ніяк не могла надякуватися нам. Запрошувала переїжджати до неї та й жити, але ми на таке не погодились. Ну то вона наполягла, щоб ми оселилися в сторожці – й ані пенні оренди не брала. Ми, звісно, вдавали, наче платимо, – щоб люди язиками не плескали, – але та нам усе повертала. А ось тепер – таке! Що ж, коли хтось мені скаже, наче на світі не трапляється вдячності, то я відповім, що він помиляється! І ось цьому доказ.

Довкола й досі панувала вражена мовчанка. Пуаро подивився на Вайза.

– Ви здогадувалися про щось таке?

Той похитав головою.

– Я знав, що Філіп Баклі жив в Австралії, але ніколи не чув яких-небудь пліток, наче він був замішаний там у скандал.

І юрист глянув на місіс Крофт із німим запитанням.

Але жінка похитала головою.

– Ні, з мене ви не витягнете ні словечка. Я досі – ані пари з вуст, і так воно буде й довіку. Ця таємниця зійде зі мною в могилу.

Містер Вайз нічого на це не сказав, а мовчки сидів і постукував олівцем по столу.

– Гадаю, мсьє, – нахилився до нього мій друг, – що, як найближчий родич, ви могли б опротестувати такий заповіт? Як я розумію, на кону