Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

— Не називай мене більше Білецькою. Я давно вже Уварова. І з тобою мене нічого не пов'язує.

— Правда?

Він знову знущається. Зменшує між нами відстань до нуля.

Моя спина притискається до стіни, але це не рятує мене від близькості із Захаром.

Його руки лягають по обидва боки від моєї голови, утворюючи клітку з його тіла.

Мене пробирає холод, коли він раптово підходить ближче, торкаючись мене коліном, а його погляд стає дедалі напруженішим.

— Мені здається, ти не до кінця розумієш, що відбувається, Юлю. Твоя відпустка закінчена. Час повертатися додому. До речі, твої батьки дуже за тебе хвилювалися. Гаразд дружина з тебе погана вийшла, при першій нагоді ніж мені в спину встромила, але невдячна дочка, це ж не про тебе? Правда, Юль? 

Я закипаю від злості. Силуюся його відштовхнути, але він, наче бетонна стіна, непорушний. 

— Не сіпайся так, інакше точно не вийдеш із цього номера, — його хрипкий голос, лунає прямо біля мого вуха.

В його очах спалахує лють, гнів і щось ще. Бажання?

— Бачу, Єва тебе більше не задовольняє, якщо ти так реагуєш на мою присутність.

Здається, мої слова виводять його з себе остаточно. Він різко відсторонюється від мене, стискає щелепи. Різко видихає. Потім відчиняє переді мною двері й кивком вказує на вихід. 

— Ти занадто багато про себе уявила.Прошу на вихід. Чи передумала? 

Я дивлюся на нього. Моргаю кілька разів. Боком рухаюся до дверей. 

— І не думай, що зможеш утекти. Я вирішу деякі свої справи тут і ми зустрінемося знову. Раджу підготуватися, Юлю, і придумати переконливі аргументи для того, щоб пояснити, як тобі на думку спало злити мене Гордєєву. Інакше я придушу тебе. Повір, я зараз з останніх сил стримуюся.

— Бачу я як і в чому ти стримуєшся, - кидаю красномовний погляд на його пах, а потім роблю останній крок і риссю вискакую з номера. 

Діставшись ліфта, тисну на кнопку кілька разів. Постійно озираюся, боюся, що він піде за мною.
Ліфт нарешті приїжджає. Влітаю всередину, натискаючи на кнопку першого поверху. Притуляюся до стіни, намагаючись заспокоїтися і перевести подих.

Дихаю, ковтаючи холодне повітря, але мені цього мало, всередині все стискається.

Вибігаю з готелю і, не роздумуючи, застрибую у свій автомобіль. Похмурий хетчбек, звісно, нічим не зрівняється з машиною, яку мені тоді Захар подарував. Але він куплений на власні гроші, тому цінний мені набагато більше. Панель у наклейках, донька доклала зусиль. На задньому сидінні - дитяче крісло і кілька плюшевих ведмедиків. Я з силою впиваюся пальцями в кермо. Та як таке взагалі могло статися?

Що робити тепер? Він мене не відпустить. Він знає моє нове ім'я. Але не знає про доньку. Найімовірніше, поспіхом летів сюди, щоб зустрітися. Дістаю з сумочки телефон. Кілька секунд медитую, дивлячись в одну точку. Руки тремтять, я ніяк зігрітися не можу. Обігрівач на всю працює, а в мене зуб на зуб не потрапляє. Тільки зараз розумію, що в номері готелю куртку забула.

Господи, не вірю, що знову змушена звертатися до цієї людини. Намагалася всіма силами уникати його, але ось він момент, коли діватися нікуди. Тремтячими пальцями натискаю на екран, і тишу салону розривають гудки.

— Слухаю. Юля, у тебе дві хвилини.

Ні привітання, ні зайвих слів. Сухо і по справі, як завжди. Я затримую подих, перш ніж відповісти.

— Захар знайшов мене. Він тут, — вимовляю з натиском. Натягуюся струною і завмираю.

— І навіщо мені ця інформація? — роздратовано цікавиться Гордєєв.

Ми з ним вже роки чотири не контактували. Відтоді, як він допоміг із документами для доньки.

— Ми так не домовлялися. Ви обіцяли вирішити це питання. Ви повинні...

— Я тобі нічого не винен, Юлю. Не дурій. Свою частину угоди я виконав, п'ять років минуло, далі розбирайся сама. Чи ти думала, що за одну дрібну послугу я тобі все життя винен буду?

Я борюся із собою, стримуючи сльози. Уперто стискаю губи. Стає погано до нудоти. Хочу ляпнути у відповідь якусь гидоту, але гальмую, права не маю. Подумки б'ю себе по руках.

Звісно, треба бути повною дурепою, щоб сподіватися на допомогу від Гордєєва. Такі, як він, не витрачають час на тих, хто не приносить їм користі. А що я з себе представляю зараз? Порожнє місце.

— Зрозумійте мене, Романе, мені більше ні до кого звернутися. Я готова на все. Прошу вас, мені потрібен захист, потрібна ваша допомога. Я просто не знаю, що робити далі.

Прикушую кінчик язика.

— Мені начхати на твої проблеми, Юлю, — його голос звучить різко й холодно. — Але якщо ти так просиш, то дам тобі пораду: біжи якомога далі. У Білецького вежу давно знесло, тож увімкни свої мізки, якщо вони в тебе є, і вирішуй свої проблеми сама. Ти ж ніби як доросла дівчинка, так?

Очікувані слова врізаються лезом у шкіру. Смикаюся, немов від удару. Я відкриваю рот, щоб щось сказати, але чую лише короткі гудки. Він просто повісив слухавку. От гад!

Крізь тремтіння в руках намагаюся втримати телефон, пальці майже не слухаються. Заплющую очі, намагаюся хоч трохи вгамувати дихання, яке ніяк не піддається контролю.