Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Невже за один-єдиний день можна зруйнувати все, що я так старанно будувала цілих п'ять років? Мій крихкий, вистражданий світ тріщить по швах, розсипаючись на очах. І причиною всьому, як завжди, він. Захар із якоюсь маніакальною завзятістю вривається в моє життя, щоб усе розлетілося під три чорти.

Бог свідок, я не з тих жінок, які мріють про зустріч із колишнім через роки. У моїх думках ніколи не було бажання щось йому доводити. Я не прагнула до того, щоб він побачив мене, оцінив, зрозумів, кого втратив і раптово закохався. У мене більше немає наївних фантазій щодо нього.

Я просто хотіла жити далі. Але, схоже, у Білецького на цей рахунок були свої плани. Відвертаюся до вікна, спостерігаючи за звичними вулицями, і серце стискається від болю. Що я скажу доньці?

Тут її дім, її маленький світ, де вона народилася і виросла. У цьому місті її друзі, дитячий садок, який вона обожнює. Наступного року їй час готуватися до школи, а я вже вибрала для малечі гарний навчальний заклад. Думала, що в мене буде час підготуватися, накопичити грошей... А тепер що?

Почуття провини накриває з головою. Адже я, можливо, жахлива мати. Якщо я не можу впоратися зі своїм життям, як же я зможу подбати про неї? А тепер ще, через мої помилки і слабкості, ми змушені будемо тікати.

Заводжу мотор і прямую в іншу частину міста, де знімаю квартиру. Не з першого разу вдається припаркуватися у вузькій вуличці. Серце стукає, ноги самі несуть мене вперед, і ось я вже біля своїх дверей.

Здавалося, що відстань від машини до квартири скоротилася до кількох кроків. Опинившись усередині, я швидко скидаю взуття і, ледве переводячи подих, прямую прямо в спальню. У паніці кидаюся кімнатою, жбурляючи речі у валізу. Навіть не розбираючи, що це — літня сукня чи теплий светр. Просто закидаю все, що трапляється під руку. Дідько з ним, що там виявиться, головне вибратися звідси, з цього проклятого міста, і якомога швидше.

Решту заберу пізніше, якщо взагалі коли-небудь повернуся. Хвилювання розриває мене на шматки, паніка стискає серце в сталевих лещатах. Здається, ось-ось втрачу свідомість. Голова розколюється від болю, я знесилено падаю на ліжко і починаю терти скроні, ніби це допоможе вгамувати цей нестерпний біль. Боже, коли ж це закінчиться? Коли стане легше?
Але я знаю, часу на перепочинок немає. Потрібно зібратися, узяти себе в руки і рухатися далі.

Беру в руки телефон, пальці тремтять, серце стукає як божевільне. Заходжу в додаток, викликаю таксі. Боюся того, що люди Захара зможуть якось вичислити мене. 

Мозок працює на автоматі. Потрібно забрати доньку із садочка, а потім - в аеропорт, якомога швидше. Куди завгодно, аби подалі звідси. Найближчий рейс, будь-який, хоч на край світу.

Коли замовлення прийнято, на мить затримую подих, перш ніж відкрити банківський додаток і подивитися на свої заощадження. Відчуваю, як серце падає кудись униз. Хочеться застогнати уголос від відчаю - скільки ж доведеться витратити! Довгі місяці економії, старань, щоб усе склалося... І тепер усе на смарку.

Прокляття, Білецький, як же я тебе ненавиджу!