Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Мелісса зашарілася. Я бачив, як її пальці граються зі сторінками гарно відомої мені книги. Вона спробувала приховати обличчя за обкладинкою, але її рум'янець був очевидний, знову.

— Чому питаєш? — вона обережно глянула на мене, немов боялася, що я скажу щось не те.

— Просто цікаво, — відповів я, продовжуючи дивитись на дорогу. — Здається, я вперше бачу цю книгу.

Мелісса засміялася, не в змозі стриматись. Вона різко закрила книгу та обережно стукнула мене нею в плече.

— Тобі смішно, Адаме? — запитала вона, продовжуючи червоніти.

— Чому б ні? — я посміхнувся. — Цікава книга?

— Не погана, знаєш, — грайливо відповіла Мелісса, відкриваючи сторінку, де закінчила раніше читати.

— Раніше ти казала, що це твій улюблений автор, а всі його твори — твої найулюбленіші. А зараз вже просто «не погано»?

— Ну, може, я просто вже знаю більшість сюжетів на пам'ять, — відповіла вона, хитро усміхаючись. Що вона має на увазі? — Але все одно, мені завжди подобається перечитувати.

Я усміхнувся, відчуваючи, як моя гордість тішиться від її слів.

— Це ж один із перших моїх романів, так? — запитав я, хоч і знав відповідь.

— Так, — вона кивнула, знову заглиблюючись у читання. — І, якщо чесно, це як повертатися додому. Кожна сторінка нагадує про щось особливе.

— Тобі справді подобається? — я спробував не звучати надто невпевнено, але питання все ж пролунало з певною часткою сумніву.

— Адаме, — вона підняла очі від книги, дивлячись прямо на мене. — Я обожнюю твої твори. Вони такі справжні, такі живі. Ти вкладаєш у них душу, і це відчувається на кожній сторінці.

Я кивнув, відчуваючи, як всередині розливається тепло. Її слова були найкращою нагородою за всі ті безсонні ночі та години, проведені за клавіатурою.

— Дякую, Мел, — сказав я, знову повертаючись до дороги, але відчуваючи, як серце наповнюється радістю.

— Але якщо чесно, — вона знову прикрила книгу, винувато глянувши на мене. — Не читала їх усі...

— Що ти маєш на увазі? — я відчув легкий укол в грудях.

— Я не читала останні твої книги, і деякі з перших, — зізналася вона, опустивши очі.

— Меліссо, — протяжно сказав я, кидаючи на неї короткий погляд. — Це жорстоко.

— Проба-ач... Будь ласка... Я... я... — вона виглядала розгубленою, ніби боялася, що я справді ображусь.

— Я жартую, Меліссо, — я посміхнувся, видихаючи. — Авжеж, мені б хотілось, аби ти читала всі мої книги, але я розумію. У кожного свій смак та інтереси. До того ж ти часто в турах.

Вона полегшено видихнула і посміхнулася у відповідь, її рум'янець ще не зійшов з щік.

— Ну, якщо ти так кажеш... Але мені справді цікаво, що ти пишеш зараз. І мені хочеться підтримати тебе як і раніше.

— Можливо, колись і покажу, — відповів я, усміхнувшись.

Вона повернулася до книги, але я бачив, як її очі світилися теплом і розумінням. Ми продовжували їхати в тиші, яка була сповнена не слів, а почуттів. Це був момент, який здавалося, триватиме вічно, і я насолоджувався кожною його секундою.