Читати книгу - "Біле Ікло"

– Оце так! – вигукнув Мат, виходячи з хатини з підкоченими рукавами і тазом із брудною водою в руках; побачивши, як Відон Скотт пестить Білого Ікла, він зупинився вражений.

Почувши його голос, Біле Ікло з гарчанням відскочив. Мат несхвально поглянув на свого господаря.

– Якщо ви дозволите мені висловити свою думку, містере Скотт, то я скажу вам, що ви запліщений дурень, чи то пак, навіть ідіот.

Відон Скотт самовдоволено посміхнувся, встав і підійшов до Білого Ікла. Він ласкаво заговорив із ним і почав гладити його по голові. Біле Ікло не опирався, підозріло зиркаючи, але не на людину, яка гладила його, а на того, хто стоїть у дверях.

– Ви один із найкращих знавців золотої справи, це безперечно, – заявив погонич собак, – але ви поза сумнівом проґавили своє покликання, якщо не здогадалися ще хлопчиськом утекти з дому і вступити до цирку.

Біле Ікло знову загарчав, почувши його голос, але цього разу не вискочив із-під руки, що гладила його по голові та шиї.

Для Білого Ікла це було початком кінця, кінця колишнього життя в царстві ненависті; настала нова, незрозуміла, прекрасна ера. Відонові Скотту треба було чимало розуму і безмежного терпіння, щоб досягти бажаних результатів. А для Білого Ікла то був справжній переворот. Він змушений був заглушити в собі вимоги і спонукання інстинкту й розуму, нехтувати своїм колишнім досвідом і ніби викрити в брехні саме життя.

У тому житті, що він знав досі, для багатьох речей, які він робив, просто не було місця; навпаки, всі колишні його вияви цілком суперечили сьогоденню. Коротко кажучи, орієнтуватися в цьому новому середовищі і пристосуватися до нього було набагато важче для Білого Ікла, ніж тоді, коли він добровільно пішов із первісної пустелі й віддався в руки Сірому Бобру. У той час він був іще щеням, із несталим характером, готовим прийняти яку завгодно сутність залежно від життєвих умов, що його оточують. Тепер було не так. Жорстоке середовище дуже добре зробило свою справу. Воно перетворило його на Вовка-Бійця, лютого й безпощадного, який ненавидить і якого ненавидять. Щоб змінитися зовсім, йому треба було переродитись. А між іншим у цю пору юнацької гнучкості в ньому вже не було, м’язи зробилися жорсткими і вузлуватими; умови його існування встигли виткати з нього непроникну цупку тканину, яка не гнеться; воля його перетворилася на залізо, а всі інстинкти й задатки викристалізувалися в усталені навички, побоювання, антипатії і бажання.

І знов умови життя справляли свій вплив на нього, пом’якшуючи те, що зачерствіло, і надаючи йому довершенішої форми. Відон Скотт воістину втілював у цьому випадку перст долі. Він дістався самих глибин душі Білого Ікла й ласкою викликав до життя ті здібності, які дрімали там і вже майже загинули. Однією з таких здібностей була любов. Вона посіла місце звичайної симпатії, вище за яку Біле Ікло нічого не знав від дня свого знайомства з богами.

Проте любов ця не прийшла за один день. Вона почалася з симпатії і стала помалу розвиватися. Маючи змогу втекти, Біле Ікло не зробив цього, тому що йому подобався його новий бог. Це нове життя не можна було порівняти з життям у клітці Красунчика Сміта, а Білому Іклу необхідно було мати якого-небудь бога. Його природа вимагала підпорядкування божеству. Відбиток залежності від людини ліг на нього того дня, коли він повернувся спиною до пустелі й підповз до ніг Сірого Бобра, чекаючи від нього побиття. Залежність ця ще зміцніла, коли він, після голоду, знову залишив пустелю і повернувся у селище до Сірого Бобра, який нагодував його рибою.

Через те, що Біле Ікло потребував бога, а Відон Скотт подобався йому більше за Красунчика Сміта, він залишився в нього. Щоб довести свою відданність, він узяв на себе обов’язок стерегти майно свого господаря. Він прогулювався перед хатиною, поки упряжні собаки спали, і першому вечірньому відвідувачеві довелося відбиватися від нього дубцем, поки на допомогу не наспів Відон Скотт. Але Біле Ікло незабаром навчився відрізняти злодіїв від чесних людей за зовнішністю й ходою. Людину, яка йшла сміливим кроком просто до дверей хатини, він не чіпав, хоча напружено стежив за нею до того часу, поки двері не відчинялися і хазяїн не впускав гостя всередину. Одначе людині, котра наближалася крадькома, обережно, роззираючись, не було пощади, і врятувати її могла тільки швидка й ганебна втеча.

Відон Скотт поставив за мету виправити Білого Ікла або, точніше, виправити те зло, яке заподіяло йому людство. Він вважав це справою принципу й сумління. Він відчував, що лихо, вчинене Білому Іклу, – це борг, зроблений людиною, і борг цей необхідно сплатити. От чому Скотт намагався виявляти особливу доброту до Білого Ікла. Щодня він пестив і гладив його.

Спочатку Біле Ікло ставився до пестощів підозріло і вороже, але незабаром полюбив їх. Проте він ніяк не міг звільнитися від бурчання. Весь час, доки хазяїн гладив його, він бурчав. Але в цьому бурчанні з’явилася нова нотка. Чужа людина не відрізнила б цієї ноти й визнала б таке бурчання просто за вияв первісної дикості та злості. Горло Білого Ікла назавжди затверділо від лютих звуків, які він видавав протягом багатьох років поспіль, починаючи від того дня, коли зовсім іще маленьким щеням уперше загарчав у своєму лігві. Він не вмів пом’якшити звуку свого голосу, щоб виразити ніжність, яку він відчував. Проте слух і чуття Відона Скотта були досить тонкі, тому він уловив нову ноту в цьому лютому гарчанні – ноту, в якій відчувався слабкий натяк на задоволене муркотання і яку не вдавалося розчути нікому, окрім нього.

Минали дні, і перехід від симпатії до любові здійснювався швидко. Біле Ікло сам став помічати це, хоча, зрозуміло, не мав жодного уявлення про те, що таке любов. Любов виявлялася в ньому відчуттям якоїсь голодної, хворобливої, гнітючої порожнечі, що вимагала заповнення. Вона спричиняла страждання і неспокій, які полегшувалися тільки присутністю нового бога. У такі хвилини любов була для нього насолодою, дикою, скаженою радістю. Але далеко від бога його знов опановували занепокоєння і мука; його душило відчуття порожнечі й голоду, який безугавно точив його.

Біле Ікло починав пізнавати самого себе. Не беручи до уваги його зрілий вік і сувору оболонку, яку створили йому умови життя, його дійсна природа тільки тепер починала розквітати. У ньому прокидалися незнайомі відчуття й мимовільні імпульси. Його колишні смаки і поведінка абсолютно змінилися. У