Читати книгу - "Жовтий князь"

Безрідний мав дійну корову; тримав її в хлівці, притуленому до причілка хати.

«…Що їм голод? – з ображеністю думає селянин. – Вони з колгоспу теплу страву беруть, віднявши від сирітських ротів, і борошно, і городину всяку».

Видно, як перший активіст, в сизастому френчі і темному картузі, здоровий з вигляду, перебирається городами до сусіда, а той, накинувши жовтавий полушубок на плечі, дожидає коло своїх дверей, вже схудлий чомусь. Простує через сніг до нього Безрідний ходою чоловіка, що зберіг силу і знає про неї. Іде, іде і вже до приятеля близько йому. Але враз падає і не може піднятися. Пробує з останнього зусилля – не встане!.. шарпнувся ще раз і затих: непорушний.

Підбіг до нього сусід і нахилився, взяв за руку; обзивається до нього – марно! Жінка сусідова підійшла і погляділа в обличчя Безрідному; перехрестилась вона, а її чоловік зняв шапку.

«…Від чого? – дивується, стоячи, як укопаний, Ми-рон Данилович. – І харчі є в чоловіка, і здоров’я, а глянь, помер; мабуть, справді від того, що кругом гинуть: так і сказав Гільчак. Або таємно труту розсипано, скрізь і для всіх».

Смутно роздумуючи, свідок відходить, супроти сніжин в гострому вітерці, що почали вихритись.

На площі біля сільради метушаться здорові і тепло вдягнуті «керівники», – глянув на них селянин і зразу повернув назад; збирав свою думку: «…Це єсть, як кажуть вони, червоний світ з кришкою! – народ хребти склада в землю, вони ж, ситющі, зверху клеять накази: по Леніну стіжок вивершивсь».

Від середини села, де розміщені центри, радянські і партійні, і також квартири осіб, присланих згори, несло спокусливим димком від їстівного, що готувалося в печах. Вітер докидав той димок через брунатні дерева і руді кущі за ворітьми.

Гризота впеклася на серці: «Перебути з місяць або до кінця морозів, і що далі?… Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий підживив; доїмо конину, тоді – край».

Швидкі сніжини торкали його плечі, ніби підганяючи. Непомітно збилися рясною густотою, з неї ж завихрили, після чого метнулися в різні сторони і помчали кількома великими течіями. Закуріли враз! – мов хвилею вселенською, в непрозорій білості, закрили небозвід. Близько ж незчисленність їхню, під страшною тінню, несло в пливкій рівновазі, як іскри в сузір’ях, а потім кинуло в один і другий бік і стало творити ряди білих вирів – тисячі тисяч їх, обертаючи на кожному кроці і сиплячи в душу селянинові.

18

Означуваний сонцем, проминув кінець зими; з нетерпцем виглядає сім’я Катранників крізь шибки: на білу запону, простелену всюди. Таки почала западати, марніти, братися подзьобинами, ніби від теплого птаха. Прочорніли плями крізь неї.

Мирон Данилович ледве ходить; і дружина схуднула, стала з лиця темніша, ніж від весіннього обпалу колись, – як попіл.

Діти снували сонними тінями від холодної печі до вікон, звідти до дверей, і знов до печі, або лежали, схожі на пошесних. Дивно примовкли. Нишком терплять, занепавши; мов сухі галузки, руки в них. Підстаркуваті стали діти і поважні. Не всміхнуться. Тільки очима світять так скорботно і так чудно, ніби до цього світу не приналежні. Не скаржаться на муку. Тільки часто лягають, – животик їм роздутий і болить, то вони лягають ницьма, обличчям до подушечок, підібгавши коліна під груди і накрившись ряднами. Оленка на печі, Андрійко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рівно, знов корчаться і перевертаються часто; дихати трудно.

Що не попадуть, все до зубів – гризти: чи скалку з кінської кістки, чи навіть клаптик паперу від коробки, на якому слід ячмінної кави зберігся; нюхають, облизують і жують, бо любий сам запах і смак.

Мати здоровіша, ніж тато: в нього ноги опухли і вкрилися виразками – звідти сочиться брунатна рідина, як гноївка. Він пообмотував ноги і обкрутив мотузками; зверху напустив холоші.

Коли трохи потепліло, зібрався на здобич.

– І я з вами! – покликав син.

– Ні, простудитися можна. Потерпи!

– Не час виходити, – додає мати, – і черевики порвані.

Синок мовчить. А доня навіть не питає, тільки мерехтить з печі величезними очима. Часом дістає свій зошит: учитись; але наука ніяк не йде в недужу голівку. Зошит вертається знов на комин, куди покладено також братів скарбик, із склом, що збирало бризку від сонця.

Мирон Данилович, ставши за ворота, вагається – чи йти коротшою стороною, мимо кладовища.

– Ат! – рішає він. – Чи не однаково? Там будемо всі; ніхто не обмине.

Підходячи ближче, не хотів глядіти на похованих – очі самі звернулися.

Сніг швидко танув; скрізь мертві, недавно покладені: в западинах, зверху, а то й на рівному місці. Ті, що присипані, проступали з землі; то голови їх вивільнені, то лікті, то стопи проти денного світла, скрізь по кладовищу. Такий лан, що Катранникові, коли дивився, чорна неміч зайшла під грудьми, він відвів погляд.

Повертає він до рідного поля – глянути, як визволяється з мертвоти. Галузочка, відломлена від куща, обмокла важкими краплями: з снігу, що був примерз, а сьогодні розтанув. Трішки розм’якла кора і злегка подала пахощ, коли ж на зуби взяти її, розточується терпкою гіркістю – бадьорить нерви. Будить на серці втіху, дуже недовгу, бо немає просвітку хліборобові.

Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?… Самі ж – приблуди, найняті мучити.

І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: «Вбий душі!» А так мало ти хотів – дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі, кормити дітей і одягати. Глянув селянин, – струмки сплескують, жваво дзюркочучи; висвічують, спрямовуються на схилі до байраку, в шумкий потік.

Над глибочиною рідкі дерева рудіють. Кружма блукають граки над їхніми верховіттями і ховаються, з каркотливими скаргами, в затінену далечінь.

Стежив хлібороб, як пробуджується земля – в світлості, браній від сонця, мирного і ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?

Не чує серцем, чи це здійсниться. Він хворий став; і земля – не своя; і посівного немає. Клапоть лишився на згір’ї, коло садка, – теж заберуть, рано чи пізно.

Викрякують гайворони, кружачи і шукаючи корму на чорноземі, де селянин