Читати книгу - "Небезпека у лісі! {новий дім}, Страгозорый "

— Добрий день. - Поздоровкався я з на перший вигляд молоду дівчину, яка здавалось, тільки недавно зайняла таку високу посаду. - У мене є доволі важлива справа до вас... - Мовив тихо, чекаючи, доки головна нарешті відреагує на мене.

     Повернувши до мене нарешті голову, вона посміхнулась лиш кутками рота.

— І що ж вас привело сюди, шановний незнайомець, якого я бачу вперше і який явно буде вести себе підозріло у найближчий час? Знову якийсь дивний вірус? Дайте вгадаю, він наближається до нас, і ви хочете щось з цим вдіяти?

     Чому вона вирішила одразу перейти до нападу? Я ж навіть ще не почав розповідати, чому прийшов до неї, а вона ось так себе поводить... Ну, принаймні добре, що вона не попросила охоронців вигнати мене й дівчат звідси. Дякую і за це.

— По-перше, я не буду вести себе підозріло, і одразу перейду до справи, щоб не тягнути птицю від неба, а по-друге, це, як на мене, може бути більш поганим аніж той дивний вірус.

— Он воно що! - Мовила вона саркастично, і на її столі я нарешті зміг побачити невеличку табличкуя де було написано її ім'я. Гарнора. - І що ж це тоді? 

— Я не знаю, як правильно це пояснити... - Я відвів погляд, намагаючись підібрати потрібні слова, а дівчина тим часом коротко зітхнула.

— Будь ласка, йдіть звідси по-хорошому, не марнуйте мій час. У мене і так роботи багато.

— Але це важливо! Мені треба потрапити до підвалів під вашим музеєм!

    Почувши мої останні слова, обличчя Гарнори переказилося. Спочатку від сильного здивування, потім від люті. Але вона швидко прийшла в себе, змінивши обличчя на звичне, саркастичне і доволі спокійне.

— Ви хоч розумієте, що ви від мене хочете? Розумієте, що це фактично неможливо?

— Чому? - Запитую, дивлячись їй в очі.

— В підвалах приховано те, що не варто бачити звичайним гібридам ніби вас. Там багато доволі цінного матеріалу, який, якщо потрапить не в ті руки, може накоїти щось дуже погане. А зараз, бачу, ви ніяк не можете мене спокійно покинути...

     Вона встала зі свого місця і легенько штовхнула мене до виходу з кімнати. Рухи Гарнори ставали все агресивнішими й агресивнішими. Мені треба вмовити її якось допомогти мені, бо судячи з усього, те, що діється зараз, дійсно може стати досить поганим для багатьох з нас, якщо не для усіх.

— Послухайте будь ласка! - Мовив швидко я, намагаючись зупинитись і затриматися у кабінеті дівчини ще хоч на трохи. - Дайте мені хоча б розповісти вам те, що зараз відбувається!

— Вам не варто витрачати свій час на такі марні речі. Ви всеодно не зможете потрапити до наших підвалів! - Продовжувала стояти на своєму Гарнора.

— Навіть якщо майже усі стіни наших будинків заполонили малюнки якогось дивного сонця?! - Вигукнув я, і штовхання різко зупинились. Ну нарешті дійшло до неї...

    Вона відійшла від мене і сіла знову на стілець. Довго вдивлялась у вікно, а потім повернулась на мене. У її очах я бачив страх.

— Я боялась цієї миті більше за все. Боялась, що одного разу воно знову коли-небудь повернеться до нас. І ось цей час настав... Пішли! - Вона різко встала зі свого місця і пішла кудись.         

     Коли ми вийшли з кімнати, я махнув головою, показуючи, щоб дівчата залишались тут, а потім я розповім їм те, що сталося, коли зберемося у потрібному місці. Ті трохи насупились, але все ж кивнули, показуючи, що усе зрозуміло.

— Можете мені будь ласка пояснити хоч щось з того, що взагалі тут відбувається? - Запитав я у Гарнори, коли вона швидким рухом відкрила двері підвалу.

— Гадаю, що коли ти прочитаєш одну річ, ти будеш розуміти більше. - Вона секундно подивилась на мене. - Це краще, ніж я буду намагатись пояснити тобі щось своїми словами, бо погано це роблю. А там... Знаходиться багато чого, що тобі може знадобитися.

     І я зрозумів, що дівчина мала на увазі - якраз ту книгу, про яку нам до цього розповідав Старійшина. Що ж, чудово, я радий, що дівчина все-таки вирішила співпрацювати з нами. Але чому інформація про дивні візерунки її так сильно налякала? Значить, дійсно щось серйозне і небезпечне.

     Доволі довгі коридори великого підвалу зустріли напівмороком і стійким запахом чогось старого та вогкого. Я легенько примружився від такого запаху. Майже ніколи його не відчував, і зараз він був доволі неприємним. Що ж, годі про це думати. З запахом звикнусь. Зараз важливо те, що за собою несуть ті кляті візерунки сонця.

     В одній з кімнат я чисто випадково побачив невеличких манекенів, які були чимось схожі на людей. Але кожна була як у ще недоспівшої пшениці, очі пусті, а рот розтягнут у дивному виразі. Це не була посмішка чи щось таке. Просто були видні ряди зубів, наче манекен був живий і зараз шкірився.

      Роздивитися його я нормально не зміг. Але побачивши плями чогось темно-червоного, зрозумів, що манекен, який зараз погрозливо стояв, притулившись тілом до стіни, щоб не впасти, був створений не просто так.

      Різко, Гарнора простягнула мені якусь книгу, яку дістала з якоїсь полиці в самій віддаленій кімнаті. Відкривши на потрібній сторінці, вона тихо мовила:

— Читай.

     ...Вони почали існувати з першим людським гріхом, щоб карати людей та гібридів за те, що вони накоїли колись. Таких потвор хоч і залишилось на землі лиш менше п'яти, їх майже неможливо вбити. Вони приходять, коли народжується дитина в тій сім'і, яка здобула свій Тягар.

      Такі карають зазвичай дуже жорстоко, приходячи до кожного покоління. Хтось залишає гібрида інвалідом, хтось постійно марить їм кошмарами навіть серед білого дня, а хтось привертає сильну невдачу. Але один з них дуже вирізняється.

     Він ставить спеціальну печать на недавно народившейся дитині, яка відправляє дитину, коли вона помре, до пекла, «підсіляючи» до молодого гібрида другу іпостась демона.

     Кожен з них не зупиниться, доки не дійде до потрібного результату. Любі рани, любі хвороби, усе Тягар може на собі зцілити, лиш би дійсти до потрібного результату. І не важливо, яку ціну треба за це заплатити - гібрид або людина потрібна бути покарана за те, що вона робить.