Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

побачив левиці в іншому кутку загорожі поруч із дверцятами. Посміхаючись Лук’янові, він просунув руку крізь ґрати, приманюючи хижого звіра. Серце Лук’яна здатне було зупинитися. І раптом надсадне гарчання пролунало майже поруч. Левиця, побачивши людську руку, стрибнула до неї. Переляк скривив обличчя нещасного, а от руку прибрати Джамад не встиг. Щелепи зі страшними зубами зімкнулися вище ліктя, і потужним ривком хлопця кинуло на ґрати, а наступної миті вже обоє левів дерли його до себе, оскаженіло працюючи зубами та кігтями. Дикий нелюдський крик лунав над куполами палацу.

Слуги збігалися з усіх кінців, та було пізно. Джамад лежав поруч із кліткою. Руки не було, з плеча його стирчав гострий уламок кістки, а кров розбризкувалася по камінні. Усі, заціпенівши, спостерігали жахливу картину. Він уже не кричав, часто дихав, а очі блукали навсібіч.

Салах аль-Назір прибув останнім. Голос Юсуфа тремтів, коли хлопець укотре розповідав, що Джамад сам запхав руку крізь ґрати, бажаючи погладити лева, адже робив це і раніше. Очі помираючого зупинилися на Лук’янові й щось намагалися сказати в останню мить. А далі Лук’ян зрозумів, що вони більше не бачать.

***

Про те, що біль буває настільки сильний, Данило не мав гадки. Він виникав у частині тіла, до якої брався кат, і гриз до глибини нутра, а потім поступово розливався на усе тіло, і тоді горлянці бракувало крику, а грудям повітря. Цей умілець знав, що робить. Та набагато гіршим від тілесного болю було те, що лежало у голові важким каменем, — думка, що це триватиме довго, а потім від нього залишаться тільки шматки.

Якщо б його далі чекало життя — навіть цей неймовірний біль можна було би терпіти. Якщо б, навпаки, знати, що вже залишилося недовго — то якось можна було би змиритися і з думкою про смерть. Перше з другим укупі виявилося понад його сили.

У підвалі з низькими склепіннями камінь поглинав увесь крик. Попри стіни стояли залізні пристрої, які міг би вигадати лише сатана. Той, у якому замкнули Данила, витягнули на середину. Клітка нагадувала позу людини, яка сидить. От тільки зі сидіння стирчали гострі цвяхи, що наскрізь прошивали шкіру. Такі ж самі стирчали з усіх боків.

Троє прислужників диявола знали, що роблять. Щойно затягши його до підвалу, вони вчепили зв’язані за спиною руки нещасного до ланцюга і потягли до стелі. Як не напружував Данило м’язи, вони таки викрутилися, і дикий біль засів у плечах напостійно. А головний кат узявся докінчувати справу, від якої його відволікли, бо попередній мученик був ще там.

Припнутий до крісла, з якого також стирчали цвяхи, він уже помирав. Та руку його час од часу запихали у пристрій, важіль якого натискав один із кривавих прислужників, і тоді крик у грудях нещасного прокидався, а від руки з хрустом відпадав новий шматок.

Висіти довелося довго, бо скалічений в’язень підземелля ніяк не помирав, і лише надвечір його бездиханне тіло винесли геть, а в крісло-клітку впхали Данила. Плечей він уже не відчував, і руками годі було порухати, та щойно попустили ланцюг, на якому дебеле тіло заштовхали у цей диявольський пристрій, скалічені мязи напружилися, до останнього рятуючи нещасного, адже цвяхи увіп’ялися в те, на чому сидять.

Руки Данила, не питаючи дозволу, несамовито вперлися у сидіння, й одразу долоні були наскрізь простромлені вістряками. Він хрипів і намагався триматися, аби не бути скаліченим навічно. Втім, зараз ці мучителі відтягнуть руку набік, аби робити те, що на його очах щойно відбувалося з іншим. Кінець наставатиме повільно. Страшна темна пелена застилала очі, та щойно руки слабли від цього, вістряки впивалися у шкіру, і він прокидався, намагаючись триматися понад усе. А потім двері зачинилися. Вони пішли, не загасивши смолоскипів, щоб ув’язнений міг бачити усе, що чекає його зранку. Зціпивши зуби, Данило загарчав. Дивитися на це й уявляти майбутнє було неможливо. Тому, напружуючи останні сили, він шукав інші думки, здатні згаяти час та біль. Вони плавали десь дуже далеко, у чорному мареві, й мали обличчя княжого сотника Гатила та його вояків — настільки спотворені, наскільки мова кривавого дейхграфа могла спотворити ім’я його колишнього пана. «Кнезе Міхель Хлінскі…» Ось як воно звучало. Та відчуття, що йдеться про нього, а не про когось іншого, твердо оселилося у голові мученика. А далі усе накривали обличчя татар, які везли бранців річкою Бог. І глибина холодної води, що рятувала від усіх разом…

Коли він отямився, у підвалі з’явилися люди. Руки давно затерпли і перетворилися на суцільний біль. Йоганн ван Герст нахилився, з подивом розглядаючи пробиті вістряками долоні, що досі рятували зад цього нещасного, й очі, затуманені поволокою, які ще могли розуміти.

— Ну що, — мовив зрештою володар страшних покоїв, — може, ти щось згадав? Ціла ніч минула.

— Змилуйтеся, пане, — прошепотів Данило. — Не можу більше. Убийте, благаю. Не винен я. Не хотів поганого. Сам прийшов. А князя Глинського ніколи не бачив. Лише одного служника його, вояка. Гатила Мирона, сотника. Того пам’ятаю. За князя правив у землях наших… Кремезний, із вусами чорними. Обличчя розрубане…

Ван Герст із Кунрадом перезирнулися. Але нещасний не міг цього бачити і продовжував молити слабким голосом:

— Відпустіть, благаю… Відведу до села, де живе отой фриз Патрік, який згодився продати вас… Там недалеко, Джоні казав… є замок. У ньому допомога… Зброя… Може, й вони там…

Двері зі скрипом зачинилися.

— Залиште його, мілорде, — упевнено промовив Кунрад. — З мертвого не буде користі. Гадаю, не бреше він. Це неможливо витримати. Подивіться на нього — він ще молодий і не міг брати участі у битві при Антхельгені. Хлопець справді не знав вашого кривдника. Зате мав справу з тим, кого кликали Атиллою, хто завжди був при Крилатому Воїні курфюрста Саксонського. Він чужинець, і його мовою це ім’я звучить як Гатило, бо язик його не вміє інакше. Так само як не вимовить «кнезе Міхель Хлінскі», як називали при дворі курфюрста Альбрехта Крилатого Воїна.

— Світ надто великий, — задумливо промовив ван Герст. — Чи можливо таке?

— І разом з тим збіг дуже дивний, — заперечив Кунрад. — Усе, що було відомо цьому нещасному про його володаря, якщо він справді ніколи його не бачив, то це те, що кнезе Міхель служив королю заморської країни і лише після повернення отримав від Ягеллона нові землі, де жив тоді наш в’язень. Крилатий Воїн був підданим литовського короля Ягеллона, це сказав сам курфюрст, коли ви після перемов вимагали двобою з ним. Усе збігається. А