Читати книгу - "Тирамісу з полуницями"

Проте пані Стася вразила Лінку ще більше. Вона належала до тих жінок, які ніколи не чепуряться, бо завжди зайняті чимсь іншим. Зазвичай старенька носила безформну довгу темно-синю спідницю, потертий на ліктях светр і тапочки. Та нині пані Стася була геть іншою жінкою, у попелясто-рожевій сукенці до коліна. Сукня облягала фігуру, і було видно, що фігура в пані Стасі ще ого-го! Крім того — біла накидка, прекрасний капелюшок того самого кольору, що й сукенка, і світлі туфлі. Удвох із паном Антонієм вони скидалися на пару з якогось довоєнного фільму.

Лінка так задивилася на молодят, що й не помітила, як хтось намагається з нею привітатися. Лукаш. Відразу зрозуміла, що Адріан буде невдоволений цією зустріччю. Та байдуже, може собі ревнувати, однаково немає чого. Тим більше, що Лукаш прийшов зі своєю дівчиною. «Весь час та сама», — подумала Лінка. Вона була старшою за нього, причому набагато. Іще побачивши їх уперше, Лінка помітила, що в багатьох це викликає суперечливі почуття. Тепер люди теж витріщалися на юнака, який тримав попід руку жінку добряче за тридцять. Як на матір вона була явно замолодою, отож чимало людей не могли втриматися від коментарів.

Почалася церемонія. Хоч це й був громадянський шлюб, а не костельний, для якого молодята почувалися вже застарими, усе-таки він виглядав дуже урочисто. Коли наречені по черзі промовляли слова обітниці, Лінка замалим не розплакалася. Майнули обручки. Невдовзі пан Антоній і пані Станіслава підписали документи — і все закінчилося. Можна було вітати молодят.

Лінка з Адріаном спостерігали за гостями. Чимало літніх людей усі святково причепурені. Це виглядало трохи кумедно. Лінка звернула увагу й на двох чоловіків, років так по сорок із гаком. Якби не костюми, Лінка ладна була заприсягтися, що це якісь п'янички. Незнайомці мали червоні обличчя й увесь час нервово роззираючись залою, перехиляли вже третій келих шампанського.

— Чував я про таких, — засміявся Адріан. — Проте не думав, що це правда. Кажуть, що це такі «гості», які приходять випити на чужому шлюбі, бо тут часто подають алкоголь.

— Оце так! І ніхто їх не проганяє?

— Та ні. Знайомі нареченої думають, що це родичі молодого й навпаки, а молодята зайняті одне одним і занадто схвильовані, щоб звертати на таке увагу. А ці собі вип'ють, бутербродиками підживляться, а тоді непомітно виходять і чекають наступної нагоди.

— Ну й типи, нічого не скажеш, — захихотіла Лінка, проте відразу споважніла, бо вони з Адріаном саме підійшли до молодят. — Чекай-но... а де квіти? — спитала вона в Адріана.

— Які квіти?

— О Боже. Я тобі казала купити квіти, і ти пообіцяв.

— Нічого не пам'ятаю.

— Нічого не вдієш, — зітхнула дівчина. — Добре, що є подарунок бо якось ніяково.

Пан Антоній і пані Стася дуже зраділи скриньці, зворушені, що її виготовили спеціально для них.

— О четвертій весільний обід, — прошепотіла пані Стася. — Запрошуємо вас.

— Ну, тоді я вже знаю, як виправити ситуацію із квітами, точніше, з їхньою відсутністю, — сказав Адріан, коли вони з Лінкою вийшли на вулицю.

— Як?

— Зараз не скажу, це таємниця. Зустрінемося у твоїх стареньких, бо мені треба дещо залагодити.

Отож Лінка подалася сама пішки додому. Усе вкривав білий і пухнастий сніг. Так і має бути на свято.

На вулицю Нобеля дівчина прийшла трішки заздалегідь. То не був якийсь великий весільний бенкет, лише родичі й близькі друзі.

— А кавалер де? — запитала пані Стася. Вони з Лінкою на хвилинку вийшли з дому, помилуватися снігом і подивитися, чи не їдуть нові гості.

Лінка усміхнулася.

— Прийде. Здається, він готує якийсь сюрприз, але гадки не маю, що саме.

За мить під'їхав машиною Адріан. Вийшов, помахав їм рукою й відчинив багажника.

— Лінко, ходи сюди! — гукнув. — Допоможеш мені.

Вони удвох витягли величеньку ялинку й занесли її в дім.

— Антосю! — покликала чоловіка Стася. — Глянь-но, що нам подарували.

— Бачу, що я вгадав з подарунком, бо ялинки у вас немає, — зрадів Адріан.

— Є, у кімнаті, але не така гарна, як ця, бо зрубана.

— А цю посадите собі десь у садку. Вона із плантації мого дядька. Гарантую, що ялинка здорова й без пошкоджених коренів, повинна прийнятися.

— Чудовий подарунок, юначе, — мовив пан Антоній. Лінка пишалася Адріаном як ніколи. Крім того, разом з ялинкою повернулися й спогади. Дівчина пригадала, як вони разом працювали на плантації в дядька. Як загубили ключі від машини, і як Адріан розбив вікно лопатою, щоб Лінка не замерзла, як напував її кавою з термоса...

— Спасибі, Адріане, — ніжно проказала вона.

Січень

Зі щоденника Наталії.

Після того, як тітка назвала мене аноректичкою, я почала всім цим більше цікавитися. Повідкривала різні сторінки форумів «Pro-ana» й почитала. Замість зустрічі Нового року, бо я ніде не ходила.

Не знаю, чи в моєму новому класі хтось щось влаштовував, принаймні мене нікуди не запросили. А я воліла не розпитувати, бо мені було б неприємно. Останнім часом я дуже вразлива, мабуть, знову б розплакалася. Лише Ганка спитала мене, чи я десь іду, і я вигадала якусь казочку, щоб вона мене не жаліла. Літа навіть не подзвонила. Певне, сидять собі вдвох з Адріаном, голуб'ята, вони полюбляють такі затишні вечірки.

І тепер, коли я собі почитала про анорексію, то зовсім не думаю, що воно таке безглузде. Бо це не лише дієта й схуднення, це ідеологія. Усім відомо, із чим у більшості асоціюється слово «анорексія». Але це саме тому, що загалом люди не розуміють, про що йдеться.

Анорексія як апоплексія. І чого люди назвали її як хворобу, а не ідеологію чи релігію? Як комунізм чи буддизм? Ми, для яких дух важливіший,