Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Витерши їй сльози й поплескавши по руці, він вийшов з палати. Щерба саме виходив з ординаторської.

— О! Хотів додому їхати, щойно рану зашив. А тут, кажуть, нова хвора на апендицит, а ми з тобою удвох залишилися.

— В гробу я бачив такі апендицити, — мало не плакав Ігор. — Полянської донька. Дурепа мала. Три дні!

— Ну що ж, прогнешся перед шефинею. Менше гаркатиме, — намагався жартувати Андрій.

— Андрію Івановичу! Три дні! Перитоніт! Треба прокапати, а потім увесь живіт розчімхати! Стан серйозний! Ви ж знаєте, як Полянська ставиться до мене! Та що — Полянська? Дівчину треба рятувати.

— От і рятуй. Чого кіпішуєш? Хіба вперше таке робиш?

— В мене голова обертом! Лужному телефонував — він бозна де. За триста кілометрів. Хижняк до Лідиних батьків поїхав. Я вже не кажу, що шеф щойно звільнився! Не міг ще тиждень зачекати.

— До чого тут Хижняк, — роздратувався Щерба. — Ти, коли згодився сам тут лишатися, думав, що може щось серйозне трапитися? Думав. Отже, на власні сили розраховував, був упевнений, що впораєшся.

— Упораюся! Але ж не з її донькою! Ви що, не розумієте?

— Припини істерику, — наказав Щерба. — До батьків її додзвонитися треба. Дасть Бог, рано чи пізно вийде. А як ні — щойно перекапається — треба брати на стіл. І Костогриза повідомити не завадить.

Схопившись за голову, Цекало пішов до ординаторської.

Насувалася ніч, а у цеху робота йшла повним ходом. Пилюка висіла хмарою, а від дзижчання механізмів не було чутно ні слова. Побачивши Вадима, робітник вимкнув шліфмашину, якою обробляв надмогильну гранітну плиту.

— Доброго дня! — вигукнув Вадим. — Я Олексія шукаю!

— А навіщо він вам? — запитав той.

— Поговорити треба. Петренко Олексій — це ви?

— Нема коли говорити. Бачите, котра година?

Змотавши кабель, демонстративно брязкаючи ключами, чоловік попрямував до виходу.

— Я прошу вас, Олексію! — не здавався Вадим. — Моє прізвище Лужний. Працюю віднедавна лікарем у Ново… пробачте, Нижньороздольській лікарні. Приїхав спеціально, щоб зустрітися з вами. Хочу просити про допомогу.

— Хочете пам’ятник — звертайтесь до директора. Замовляйте — зробимо.

— Ні, у мене інше. Приділіть десять хвилин. Я не створю вам проблеми, повірте. І нікому не сказав, до речі, що ви тут.

— А що вам потрібно?

— Ви ж возили до останнього часу нашого голову міськради. Покійного. Замригу. Так?

— Вам що до того… — не надто привітно зауважив робітник.

— Мені, власне, нічого. Просто… причина як ваших, так і моїх проблем — одна й та сама людина. Жінка. Ви розумієте, про кого я.

— Немає у мене жодних проблем, — похитав головою Олексій.

— Якби це було так, ви б тут не переховувались, — не згодився Вадим. — Втім, мені до цього немає діла. Олексію, я знаю, що та дама, з якою ви розбилися на машині, шантажувала вас і намагалася витягти з вас гроші. Тому ви й втекли сюди. А моя проблема в іншому, мені треба знайти цю жінку.

— То вона вже не в лікарні? — пожвавився Олексій.

— Уявіть собі, накивала п’ятами. Можете повертатися. Там вона більше не з’явиться. І шукати вас не буде.

— Чому? — здивувався той.

— Тому що вона тікає від мене. Олексію, ця жінка — аферистка. Вона мене «кинула», і я її шукаю. Їй тепер не до вас. Бачите, яку цінну інформацію я вам привіз? То допоможіть мені навзаєм. Мені дуже треба її знайти.

— Що ж я можу? — похитав головою той. — Адреси вона мені не давала. Навіть номер телефона її не знаю.

— Номер її ось, — показав Лужний. — Тільки від цього не легше. Вона викинула телефон. Але ж ви спілкувалися з нею? Спробуйте згадати, можливо, вам відомо щось таке, що допоможе її знайти.

— Галя її звуть, — невпевнено почав Олексій.

— Звуть її якраз не Галею. Жанна вона, — зауважив лікар. — І те, що вона плела про себе, швидше за все неправда. Мене інше цікавить. Щось достовірне. Те, що ви могли самі помітити.

— Що ж я міг помітити… — міркував той. — Гарна, сучка…

— Це зрозуміло, — перебив Лужний. — Може якісь документи бачили? Речі особисті… У телефон зазирали?

— Та ні.

— Ну, може хоча б телефонував хтось до неї при вас? І ви розмову чули?

— Навряд чи. А хоча… Було! — згадав Олексій. — Точно. Телефонували, навіть кілька разів, поки ми у кафешці на артемівській трасі сиділи. Нагружали її своїми проблемами. Вона і каже — повернуся, то поговоримо. Підемо, посидимо у «ясенях». Усе вирішимо.

— У «ясенях»? — перепитав Лужний.

— Саме так. Я зрозумів — кабак такий чи що… Ще приколовся тоді — мовляв, а чому не в «дубах».

— Цікаво, — замислився Вадим. — А щось крім цього?

— Більше нічого, — зітхнув чоловік. — Не знати звідки той КамАЗ налетів. Думав — узагалі кінець.

— А водія КамАЗа не знайшли? — з надією запитав Лужний.

— Ні. І номера я не бачив, сутеніло. Вилетіли з дороги — його немає. Я швидку викликав і дременув подалі — під газом був. Потім написав, що КамАЗа переслідував, не наздогнав.

— І шефові те саме доповіли?

— Так.

— Він і без того, кажуть, був кимось наляканий, — зауважив Лужний. — А багато випили?

— Та ні… символічно. Шиконути хотів, «Хенессі» замовив, а вона каже — не треба, однаково гидоти наллють. Давай «Закарпатський», він хоч справжній.

— Слухай, то може вона з Ужгорода? — припустив Лужний. — А ну… У мене там колега працює.

Вадим схопився за телефон, та Олексій зупинив його:

— Не тягне у нас, кар’єр — порода навколо. Виїдеш на горба — тоді й дзвони.

Те, що хтось може намагатися додзвонитися до нього, не спало на думку Вадимові, настільки він був захоплений своїм розслідуванням, і продовжував розпитувати невдаху-шофера.

Остання банка розчину, необхідного для передопераційної підготовки, докрапувала у вену хворої. Операційна була готова, і сестра, вже вдягнена у халат, терпляче чекала.

— Ну що? — запитав Дольний, зазирнувши до ординаторської. — Брати хвору? Чи як?

— Костогриз обіцяв приїхати, — мляво промовив Ігор.

На обличчі анестезіолога з’явився здивований вираз:

— Не зрозумів… Ти хочеш, щоб він тобі в операційній допоміг? Чи потрібен індивідуальний дозвіл від головного лікаря, щоб апендицит оперувати?

— Чого пінишся? — встряг Щерба. — Ти ж розумієш особливість ситуації. Усі телефони мовчать. Ти Горгони не знаєш? Хочеш, щоб потім нам дірку у голові проїла?

— Я розумію, — обурився у свою чергу Дольний. — Але робити щось мусимо? Не ми цю ситуацію створили. То у чім справа? Власне, вам вирішувати…

За його спиною почулися важкі кроки і до ординаторської увійшов головлікар. Кілька хвилин тривало з’ясування ситуації, після чого Костогриз витяг з кишені телефон.

— Не бачу жодних проблем.