Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Андрій уважно слухає, схрестивши руки на грудях. Його очі уважні, але він нічого не каже, поки я не закінчую.

— Олег просто вибухнув. Я не встигла нічого пояснити… Він кричав, розбив склянку і пішов. Я дзвонила йому, але він не відповідає.

Андрій підходить ближче, кладе теплу долоню мені на плече.

— Я розумію, чому він так зреагував, — каже спокійно. — Але він мав би вислухати тебе.

Я киваю, не знаючи, що ще сказати.

— Дай йому трохи часу, — продовжує Андрій. — Він злий, але він тебе любить.

Я дивлюсь на нього крізь сльози.

— А якщо він не пробачить?

Андрій трохи стискає моє плече, ніби підтримуючи.

— Тоді він дурень. Але поки що ти маєш відпочити.

Він бере склянку води і ставить переді мною. Я намагаюся заспокоїтися, але думки не дають мені спокою.

— Дякую, що приїхав, — шепочу я, піднімаючи очі на Андрія. — З тобою мені не так важко.

Він зітхає і відводить погляд, ніби щось обмірковує.

— Якби я міг зробити більше… — каже тихо, але одразу ж додає: — Але поки що можу хоча б бути тут.

Я слабко усміхаюся. Це справді допомагає. Андрій завжди був спокійнішим за Олега, більш врівноваженим. Зараз мені так не вистачає цієї рівноваги.

Він сідає поруч, і ми мовчимо. Час від часу він поглядає на мене, ніби хоче щось сказати, але мовчить. Я вдячна за це мовчання. Воно заспокоює більше, ніж будь-які слова.

Олег.

Я розплющую очі, і світло ріже мені зір. Голова важка, наче набита свинцем. Я повільно сідаю, намагаючись зорієнтуватися, але кімната, в якій я перебуваю, зовсім незнайома.

Стіни світлі, мінімалістичні меблі, на тумбочці стоїть склянка з водою. Я стискаю скроні, намагаючись пригадати останнє, що сталося. Настя… Її сльози, крик, звук розбитого скла…

Потім я вийшов з дому. А далі — провал у пам’яті.

Я оглядаю кімнату уважніше й помічаю на стільці складену чоловічу куртку. І тоді все стає на свої місця.

— Андрій… — бурмочу собі під ніс.

Мабуть, я приїхав до нього. І він мене вклав.

Я зітхаю, відкидаючись на подушку. Гіркий присмак на губах, наче від розчарування. Але що саме більше розчаровує — її вчинок чи моя реакція?

Я відкриваю телефон і бачу те саме фото. Воно відкрите на екрані, наче моя підсвідомість змушує мене дивитися на нього знову і знову.

Настя.

Я вдивляюся в її обличчя, у вираз її очей. Чоловік поруч нахилився до неї, а вона виглядає… здивованою? Спантеличеною? Чи, можливо, це лише моя надія, що все не так, як здається?

Чорт, я не знаю, у що вірити.

Гнів і біль змішуються, створюючи всередині вакуум, який я не можу заповнити. Я люблю її. Богом клянусь, люблю. Але якщо це зрада?.. Якщо вона справді мене обманювала?

Я знову придивляюся. Якщо вона винна, то чому її погляд такий розгублений? Якщо вона винна, то чому плакала переді мною так, ніби весь світ валиться у неї під ногами?

Я відкидаю телефон і проводжу руками по обличчю.

Я мушу поговорити з нею ще раз. Але чи готовий я почути правду?

Я вдягаю куртку, кидаю телефон у кишеню і виходжу на вулицю. Холодне повітря трохи прочищає голову, але думки все одно плутаються.

Я мушу повернутися додому.

Моє тіло наче діє на автопілоті: ловлю таксі, сідаю в машину, даю адресу. Весь час дивлюся у вікно, не помічаючи дороги.

Що я скажу Насті? Чи готовий я почути її виправдання?

Я згадую її погляд, її сльози. Якщо вона справді невинна, то я зараз роблю найбільшу помилку у своєму житті. Але якщо винна… Чи зможу я це пробачити?

Машина зупиняється біля будинку. Я глибоко вдихаю і виходжу.

Я завмираю на порозі.

Настя, згорнувшись калачиком, спить на дивані. Обличчя бліде, навіть уві сні вона виглядає втомленою. А за кілька кроків від неї, у кріслі, зсутулившись, дрімає Андрій.

Щось всередині обривається. Гнів, що кипів у мені всю ніч, стихає, поступаючись місцем пустці.

Чому він тут? Чому саме до нього вона подзвонила?

Я роблю крок уперед, і під моєю вагою рипить підлога. Андрій здригається і розплющує очі. Побачивши мене, він мовчки випрямляється, немов готуючись до розмови.

Настя ще спить.

Я стискаю кулаки.

— Що ти тут робиш? — голос звучить глухо, але в ньому ще є лід.