Читати книгу - "Учта для гайвороння"

Та дядько стояв непорушно.

— Якщо ти так налаштувалася проти нового шлюбу, я тебе не силуватиму. Щодо всього іншого… ти тепер законна княгиня у Кастерлі-на-Скелі. Твоє місце там.

«Як ви смієте?!» — хотіла заверещати вона. Та натомість сказала:

— Я також є королевою-намісницею, і моє місце — коло сина.

— Твій батько тримався іншої думки.

— Мій батько мертвий!

— На моє безмежне горе і на лихо цілій державі. Розплющ очі, Серсеє, поглянь навколо себе. Королівство лежить у руїнах. Тайвин міг би дати ради справам держави, але…

— Я дам ради усім справам держави! — скинулася Серсея, але відразу пом’якшилася. — Певно, з вашою поміччю, дядечку. Якщо ви служитимете мені так само вірно, як служили батькові…

— Ти не твій батько. До того ж Тайвин завжди вважав Хайме своїм законним спадкоємцем.

— Хайме… Хайме склав обітниці. Хайме ніколи не думає, сміється з усього та усіх, верзе перше, що спаде на думку. Хайме — вродливий йолоп, та й по тому.

— І все ж саме він був першим твоїм вибором на Правицю Короля. Ким це робить тебе, Серсеє?

— Я ж вам казала, мене мучила журба, я не думала…

— Не думала, — погодився пан Кеван. — А тому тобі краще повернутися до Скелі, лишивши короля з тими, хто думає.

— Король — мій син! — скочила Серсея на ноги.

— Певно, що так, — кивнув дядько, — і судячи з того, що я знав про Джофрі, ти така ж нікчемна мати, як і правителька.

На цих словах вона вихлюпнула чару вина йому в обличчя.

Пан Кеван підвівся з підкресленою гідністю.

— Ваша милосте. — Вино стікало йому щоками, капотіло з підстриженої бороди. — Чи можу я піти, з вашого дозволу?

— За яким правом ви смієте ставити мені умови?! Та ж ви усього лише надвірний лицар мого батька!

— Власної землі я не маю, то правда. Проте певні доходи таки отримую, і кілька скринь золота відклав. Мій власний батько не забув у заповіті жодного зі своїх дітей; Тайвин теж умів винагороджувати за вірну службу. Я годую особисту дружину з двох сотень лицарів і можу подвоїти її, коли знадобиться. Певне число вільних охотників радо стане під мої прапори, та й винайняти сердюків мені стане грошей. Вашій милості краще не легковажити моєю особою… а ще краще — не робити з мене ворога.

— Ви мені погрожуєте?!

— Я вам раджу. Не хочете віддавати мені намісництво на державі — гаразд, поставте вашим каштеляном у Кастерлі-на-Скелі, а Правицею Короля призначте Матіса Рябина або ж Рандила Тарлі.

«Тирелівські значкові — один і другий.» Почувши пораду, вона втратила мову. «Невже його купили? — билася у голові думка. — Невже дядько взяв тирелівське золото за зраду дому Ланістер?»

— Матіс Рябин поміркований, розумний, його поважають люди, — вів далі дядько, не відаючи її думок. — Рандил Тарлі — найкращий полководець у державі. Для мирних часів з нього Правиця негодящий, та по смерті Тайвина цю війну ніхто не скінчить краще за нього. Князь Тирел не матиме приводу ображатися, якщо Правицею поставлять одного з його значкових. І Тарлі, і Рябин мають хист… і вірність. Призначиш будь-кого з них — зробиш його своїм. Себе підсилиш, Вирій послабиш, а Мейс за те ще й подякує.

Пан Кеван знизав плечима.

— Отака моя рада: хочеш — слухай, хочеш — ні. Утім, хоч Місячка постав Правицею — мені вже байдуже. Мій брат мертвий, жінко. Я маю відвезти його додому.

«Зрадник, — подумала вона. — Перевертень.» Цікаво, скільки йому заплатив Мейс Тирел?

— Ви залишаєте свого короля, коли він має у вас найпекучішу потребу! — засичала Серсея. — Кидаєте зовсім юного Томена самого напризволяще!

— Не самого. З матінкою.

Зелені очі пана Кевана зустріли її погляд і не зморгнули. Остання крапля червоного вина затремтіла на підборідді, потім упала донизу.

— Так-так, — додав він тихо, трохи зачекавши, — і скільки я знаю, з батечком теж.

Хайме

Лицар Хайме Ланістер, весь у білому, стояв коло поховального каравану свого батька, стискаючи п’ятьма пальцями руків’я визолоченого обіручного меча.

У сутінках внутрішнє оздоблення Великого Септу Баелора здавалося бляклим та примарним. Останнє світло дня падало навскіс крізь високі вікна, омиваючи величезні подоби Седмиці тьмяним червоним сяйвом. Навколо вівтарів блимали запашні свічки; глибокі тіні збиралися у бічних навах і мовчки повзли мармуровою підлогою. Відлуння вечірніх псалмів потроху стишувалися; останні жалобники залишали храм.

Коли всі пішли, Балон Лебедин та Лорас Тирел залишилися.

— Жодна людина не може вистояти бдіння у сім днів та сім ночей, — мовив пан Балон. — Коли ви востаннє спали, пане Регіментарю?

— Коли панотець був живий, — відповів Хайме.

— Дозвольте мені сьогодні стояти замість вас, — попрохав пан Лорас.

— Це не ваш батько. — «Не ти його вбив, а я. Тиріон випустив арбалетну стрілу, яка його вбила. А я випустив Тиріона.» — Залиште мене.

— Воля пана Регіментаря, — відповів Лебедин.

Пан Лорас хотів був заперечити, але пан Балон підхопив його попід руку і повів геть. Хайме слухав, як завмирають удалині їхні кроки. І ось він знову наодинці зі своїм вельможним батьком серед свічок, кришталів та гидкого солодкого смороду смерті. Спина йому боліла від ваги обладунку, ноги майже заніміли. Він переступив з ноги на ногу, міцніше ухопив руків’я великого меча. Більше не може ним битися — то хоч потримає. Відрубану долоню смикало, курям на сміх: здавалося, ніби втрачена рука почувається живішою, ніж решта людини.

«Рука прагне меча. Треба когось убити. Для початку — Вариса… та спершу знайти б той камінь, під який він заповз.»

— Я наказав євнухові відвести його на корабель, а не до вашої опочивальні, — сказав він трупові. — Ваша кров — на його руках, так само, як на… Тиріонових.

«Ваша кров — на його руках так само, як на моїх, — хотів сказати він насправді, та слова застрягли у горлянці. — Хай що зробив Варис, примусив його це зробити саме я.»

Тієї ночі, нарешті вирішивши завадити рідному братові померти, він чекав у євнухових покоях. А поки чекав, одноруч гострив кинджала, відчуваючи дивну втіху від шкрябання криці по каменю. Почувши кроки, він став коло дверей, і коли у