Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Голос у мене такий, що за потреби й скло у вікнах тремтітиме. Недарма ж у церковному хорі співаю. Отець Андрій, батюшка з Капітанівки, каже, що сам архієрей, коли на храмове свято приїздив, запримітив голосище мій і до Сум запрошував, щоб співав я у кафедральному хорі. Але хутір у мене, куди там до Сум їхати.

— Зупинитися! Я наказую! — аж шипить офіцерик, а я вже до коридора виходжу. Не те щоб дуже вже хотів ворогів наживати, але тут треба одразу дати зрозуміти, як із тобою можна поводитися, а як ні. Щоб знав цей жевжик, що я йому не ванька якийсь.

— Іване Карповичу! — чую я чийсь голос, коли вже вийшов до коридора. Озираюся, бачу чоловіка років за п’ятдесят, високого, худого, у сюртуку. — Поверніться, будь ласка, — каже він своїм приємним голосом, а потім строго дивиться на того дурника, що на мене кричав. — Підполковнику, не забувайте, що ви працюєте з цивільними людьми, то будьте ввічливим!

Той ледь не луснув від хвилювання, а я аж потилицю зачесав. Бо ж таке дурне, а вже підполковник. Так і до генерала недалеко. Ні, щось не те у милому Отєчєстві відбувається, коли такі ниці люди таку кар’єру роблять.

— Прошу, — каже чоловік, який, мабуть, генерал і є, коли он підполковник так перед ним трясеться.

— Дякую, — повертаюся до номера, заходимо в дальню кімнату. Це робочий кабінет: стіл, за ним шкіряне крісло велике, а перед ним кілька стільців.

— Сідайте, — запрошує мене господар і сам не у фотель сідає, а на стілець навпроти мене. Тобто показує, що розмовлятиме зі мною не як начальник із підлеглим, а як рівний з рівним. Розумна людина, хоч і генерал. Сідаю, він дивиться мені в очі, витримує паузу.

— Вас мені порадив полковник Василевський. Пам’ятаєте такого?

— Так точно. У справах служби зустрічався з ним під час відрядження до Великого Князівства Фінляндського.

— Характеризував він вас дуже добре, тому ми й вирішили звернутися, — сказав і знову дивиться. Серйозна людина, по очах видно. — Ми просимо вас допомогти нам в одній справі.

— Та я вже ж не перший рік у відставці. І у вас же штатних агентів цілий натовп, — кажу, а сам відчуваю, як серденько затупотіло. Цікаво йому зробилося. Що за справа така?

— Натовп є, а людей потрібних немає, — зітхає генерал. — Тому звернулись до вас Самі розумієте, якби не було гострої потреби, то не їхав би я з Петербурга до цих Ромен.

Ну, це так, Ромни не Лівадія, куди охоче їдуть.

— А що за справа?

— Треба найнятися на роботу до групи бунтівників і дізнатися про їхні плани, — каже генерал., а я навіть стримуватися не став. Бо хоч справи я люблю, але щоб до бунтівників у кубло лізти, це вже не по мені. Я розслідувати хотів, а не провокатором ставати.

— Пане генерале, я цієї каші на службі наївся, то вже вибачте. Хутір у мене, хліб треба прибирати і...

— Ми заплатимо, — каже генерал.

— Дякую, я й сам собі зароблю. Не ображайтеся, але старий я зі смертю гратися, — підводжуся я, вклоняюся і прямую до дверей.

— Йдеться про безпеку самого государя імператора! — несподівано каже генерал, і тут вже я зупиняюся. Дивлюся на Нього. Він киває. І обличчя серйозне, не схоже, що жартує.

— Самого государя? — дивуюся я.

— І його родини, і всієї держави нашої, рідної Вітчизни. Надважлива справа, тримається в страшенній таємниці, ви — третя людина у всій імперії, яка про це знає. Третя! Іване Карповичу, заради государя ви мусите!

— Ну, заради государя відмовити не можу, — кажу і повертаюся до стільця. І царя нашого я поважаю, але ще більше знаю, що не треба серйозних людей дражнити до краю. Ось приїхали аж сюди, плани на мене мали, то краще не розчаровувати, бо що-що, а життя мені спаскудити вони зможуть.

— Дякую, Іване Карповичу, Іполит Всеволодович казав, що ви справжній патріот, — генерал помітно зрадів. — Отже, згоду отримано, тепер деталі. Бунтівники дали об’яву, що набирають людей на роботу. Вам треба на ту роботу потрапити і подивитися, що там вони готують. Не думаю, що це довго триватиме, тиждень-два, не більше. Зараз їдемо до Києва, а звідти до Одеси.

— Навіщо до Одеси? — кривлюся я.

— Бунтівники саме там людей набирають.

— До Одеси мені не можна, — хитаю я головою.

— Чому це?

— Бо був у мене у справах служби конфлікт з одеськими кримінальниками.

— Та коли це було!

— Давненько, але думаю, що запам’ятали вони мене.

— Іване Карповичу, треба до Одеси.

— Там же свої агенти.

— Місцевим ми не довіряємо, бо підозрюємо, що там зрадник є. Агентів з Києва та інших міст уже шість разів надсилали, і жодного результату — відсіювали їх бунтівники. Потрібна нам людина дуже досвідчена, щоб обдурити негідників. То на вас уся надія. Може, вас есери не помітять.

— О Господи! Так це ще й есери! — зовсім спохмурнів я, бо ж більших зарізяк годі й вигадати. Анархісти — небезпечні, есдеми — небезпечні, але ж есери — то взагалі жах.

— Есери, Іване Карповичу, есери. Ну що, їдьмо! — помітно зрадів генерал. — Тільки в мене одне запитання.

Яке?

— А звідки ви дізналися, що я генерал? — з підозрою дивиться на мене, а я усміхаюся.

— Так я ж двадцять років прослужив! У мене око заточене чини з’ясовувати, навіть коли в цивільному людина! Хвилину-другу подивлюся на людину і можу сказати, якого вона рангу.

— Ти ба, диво яке! — усміхається генерал.

— Та це не диво. Диво, що от у Києві є трактир «Абіссінський принц», то його власник може на людину подивитися й одразу сказати, скільки в неї грошей. Багато разів перевіряли, і завжди ледь не до копійки точно казав. Усю суму. І те, що у гаманці, і те, що у кишенях. Так бувало, що суму скаже, а в бідолахи менше виходить. Начебто програв трактирник, а він давай по піджаку нишпорити — та й знайде десь у