Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Він заплакав. По його обличчю котилися справжні гарячі сльози. Дональд дивився на його червоніючий ніс і не вірив, що випадковою образливою пропозицією витягнув із нього все, що сиділо так довго й повільно свердлило діру в його серці.

Дональд ковтнув сухий грудок у горлі:

— Я пробачаю, — шепотом, але твердо сказав він.

Генрі швидко витер сльози й перестав хлипати. Він почувався так, ніби змушував Дональда піти на операцію лише тому, що не хотів залишатися сам. Але це було природнє людське почуття — потреба бути з кимось, аби не померти у потоці нескінченної туги.

— Тоді підеш до лікаря?

— Хіба він чекає мене? — Дональд таки відступив на крок назад.

— Не чекає, але я чув, що доктор Гатц за власною ініціативою відправляв листа. Гадаю, цей лікар його вже отримав.

— Не так уже й багато великих лікарень зараз займаються онкохворими, — втомлено зітхнув Генрі. — Якщо не ця — то наступна.

— Ти навіть не подбав дізнатися адресу? — У жаху запитав Дональд.

— Скажи дякую, що я дізнався ім’я лікаря, — буркнув він.

— Боже... Ти перестарався, — навіть не приховуючи сарказму, відповів Дональд.

Вони пройшли повз смітник, у якому вже давно лежали їхні зім’яті паперові стаканчики від морозива, пройшли крізь високі ковані ворота й, пройшовшись внутрішнім парком подвір’я лікарні, піднялися довгими сходами нагору. Точніше, піднімався Генрі, а Дональд висів на його руці й ледве переставляв ноги — йому бракувало дихання й сил пройти стільки сходинок.

— Може, не підемо всередину? — Жалібно запитав Дональд, спираючись на власні коліна й з-під лоба дивлячись на білі двері, за якими точно ховалися похмурі коридори й крихітні палати з безліччю людей, що стогнали від болю.

— Тебе понести? — Роздратовано запитав Генрі, навмисно ігноруючи суть питання Дональда.

— Сам піду, — усе ще важко дихаючи, відповів він.

Переступивши поріг лікарні — усі страхи Дональда одразу ж справдилися. Він ішов як мертвий, переставляючи дерев’яні ноги, не в силах повірити, що знову опинився у лікарні.

Знайти директора виявилося нескладно. Прізвище було знайоме кожному співробітнику.

Постукавши, вони увійшли. Літній чоловік сидів за столом. У тиші було чути лише його дихання й скрип перової ручки по папері.

— Як вас звати? — Не піднімаючи голови, запитав він.

— Дональд Ренсом Уїтні, — неохоче сказав він, сідаючи на стілець перед столом.

— Не пригадую такого пацієнта. — Лікар відклав перо й підвів голову, щоб подивитися на Дональда й Генрі, що маячив за його спиною. — А, брати з Огайо?

— Хіба ми схожі зовні? — Нізвідки й нізчого різко запитав Генрі.

Лікар уважно подивився на них:

— Колір волосся трохи схожий. Втім, я отримав це рано вранці. — Він поліз у внутрішні полиці шаф і дістав розпечатаний лист. — Доктор Конрад Гатц надіслав результати нещодавніх аналізів і особисто клопотався за вас, називаючи братами, тож якщо це не так — вибачте старика.

— Та ні, усе так, — Генрі схрестив руки на грудях. — Просто молодшого усиновили.

Дональд відвернувся й почав дивитися у стіну. Дозволяти Генрі вести діалог — означало бути назавжди приниженим:

— Докторе, вибачте, ми можемо говорити про справу чи ви зайняті? — Майже збираючись піти, ввічливо запитав він.

— Я можу провести ваш огляд просто зараз. Аналізи більше не потрібні. Ті, що надіслав доктор Гатц, досить свіжі.

— Ви бачите в них ті самі шанси на виживання, що й він?