Читати книгу - "Аптекар"

Але одного дня трапилася прикра для розбійників пригода. Саме на ту пору зупинився неподалік далекий родич покійного дідича, власника замку, офіцер гусарів Кордоба разом зі своїм полком. Ото він, заслухавшись у шинку страхітливих історій про духів, загорівся перевірити, чи так воно, бо, будучи битим жаком, віри в страхи не йняв і, прихопивши свого джуру, такого самого шибайголову, як і сам, вирушив до замку. Вони сміливо підійшли до брами, збили замок і ступили на подвір’я, але враз навперейми їм вискочив ведмідь. Офіцер, не зволікаючи, вистрелив з пістоля, ведмідь заревів і повалився на землю. Коли ж вони увійшли в замок, їх чекало ще цікавіше видовище. Якісь почвари раптом виростали й маліли на очах, по землі звивалися змії, зі стін звисало густе павутиння, а в павутинні виднілися чиїсь висохлі руки, страшні павуки з палаючими очима тримали в лапах людські кістки. Джура зненацька наступив ногою на одну зі зміюк, підняв її, і з’ясувалося, що виготовили її зі шмаття, крізь яке була протягнута пружина.

Розбійники старалися, як могли, щоб відлякати непроханих гостей, але скоро побачили, що ради не дадуть. Їх можна було б, щоправда, застрелити, але про полк гусарів розбійники вже чули, тому на такий рішучий крок не відважилися. Тоді Головач не вигадав нічого мудрішого, як у своєму шляхетському одязі зі шпагою в руці у супроводі слуги зненацька з’явитися перед гостями, мовби він теж випадково сюди щойно заблукав. При цьому він аж скрикнув від несподіванки і так щиро зобразив своє здивування, заставши тут живу душу, що офіцер навіть не засумнівався. Ба більше — Головач вдав, що дуже наляканий, і страх цей передався також офіцерові, коли він побачив, як раптом усі зміі та павуки позникали. Головач тим часом розповів, що, заходячи в браму, наштовхнувся на ведмедя, і коли націлився в нього з пістоля, голос згори гукнув йому: «Вже один зухвалець стріляв у мене! Якщо тобі життя дороге, не смій робити це вдруге!»

Усі четверо вийшли на подвір’я, бо офіцер забажав пересвідчитися, що його постріл не дав жодного результату. І справді той самий ведмідь зірвався на ноги і, страшно ревучи, сховався у вежі. Правда, у шкурі ведмедя ховався інший розбійник, бо той перший лежав поранений. Поволі довкілля заволокли сутінки, Головач з офіцером покинули замок і вийшли на дорогу. Там розбійника чекала карета. Головач запропонував підвезти офіцера до шинку, де той зупинився, але в дорозі вони так розбалакалися, що вирішили ще трохи поспілкуватися і зайти на вино. У шинку на офіцера з нетерпінням уже чекали і з захопленням вислухали його пригоди. Головач не забував підкидати свої зауваги, які мали стверджувати присутність духів у замку. Офіцер висловлював сумніви і демонстрував шматок шматяної змії. Однак слухачі не дуже йому вірили, надто, що серед відвідувачів шинку були й перевдягнені за лісорубів розбійники, вони якраз найбільше й гулюкали на офіцера. Врешті Головач і офіцер повечеряли, видудливши глечик вина, і розпрощалися. А вранці всі постояльці були ще більш нажахані, коли побачили, що той шмат змії перетворився на цурпалок трухлявого дерева. Тепер уже ні в кого сумнівів не було, що замок потрапив у лабета духів.

Однак над замком збиралися хмари. Якось у сутичці з вояками одного розбійника було поранено, а сліди крові привели до околиць замку. Отже, розбійники були десь неподалік. Дехто також чув іржання коней, і воно зовсім не скидалося на іржання коней з тамтого світу. А там уже й удова набралася духу і звернулася до війська по допомогу. Незабаром загін з пів сотнею вояків на чолі з офіцером Кордобою підступив до замку. Головач довідався про це, але не настільки вчасно, аби розбійники встигнули покинути сховок, єдине що їм вдалося — це перенести всі скарби до найвіддаленіших льохів. Розбійники озброїлися і вирішили боронитися до останку. Цього разу жодні страхи на прибульців не чекали, їх зустріла мертва тиша. Офіцер наказав зайняти стійку біля брами і фіртки, також розставив вершників довкола замку, а сам з рештою вояків спробував проникнути в льохи, але перша атака не вдалася, густий вогонь з мушкетів відігнав нападників.

Офіцер наказав зібрати мішки з зерном з комор і, забарикадувавшись, вояки почали обстрілювати вікна льохів. Після трьох годин упертого бою постріли з боку розбійників втихли. Вояки кинулися всередину, але не застали там жодної живої душі. Однак усі розуміли, що розбійники не могли так просто зникнути, адже щойно тільки відстрілювалися. Вояки обшукали весь замок і сад, прикладали навіть вуха до землі, щоб упіймати бодай якийсь звук, але все намарно. Тоді офіцер знову спустився у льох і уважно роззирнувся. Долівка була твердо вибита глиною, стіни густо укріплені міцними брусками чи то щоб запобігти осіданню муру, чи то щоб заглушити звуки. Офіцер звелів повиривати з землі всі ті бруски, і незабаром з’ясувалося, що шість брусків були обрізані при самій землі і лише приставлені до муру. Коли їх прибрали, то побачили вхід до підземелля, присипаний землею.

Головач і справді скористався цим ходом і опинився в іншому льоху, який містився уже за межами замку, але це мало що дало, бо всюди стояла варта, і непомітно вислизнути не було жодної змоги. Довелося завалити вхід до цього останнього схрону землею і камінням. Біля самого входу вони поставили бубон, а на ньому склянку води і полягали спати. За здриганням води і за звуками бубна могли орієнтуватися, наскільки далеко від них робітники, що розкопували схрон. Щораз вище плюскотіла вода у склянці, щоразу гучніше озивався бубон. Головач вирішив дочекатися, заки смеркне, і тоді пробиватися через оточення, при чому кожен мав би собі радити, як міг, і відповідно забрати з собою лише стільки, скільки зможе винести.

Вхід до своєї схованки з льоху вони завалили остаточно, а вихід вів під коріння старого розлогого дуба. Крізь те коріння сочилося благеньке світло, і коли воно потьмяніло і стало темно, розбійники почали вилазити. Вояки, втомлені цілоденними пошуками і чатами, розійшлися, і лише кілька їх стояло на варті. Розбійники швидко їх побили і зникли в гущині лісу. Офіцер з