Читати книгу - "Безтілесна людина"

механічним пристроєм, схованим у якихось невинних на вигляд меблях. Це може бути пастка, поставлена кимось давно померлим. Вона спрацьовує або автоматично, або цьому сприяє новий, теперішній убивця. Це може бути й витвір сучасної науки. Існує, наприклад, схований у телефонній трубці механізм, що стріляє кулею в голову жертви, коли та бере трубку. Існує пістолет, до спускового гачка якого прикріплено струну, ця струна натягується, коли замерзає й розширяється вода. Існує годинник, що стріляє кулею, коли його заводять. Є будильник із неприємним дзвінком, і коли його накривають рукою, щоб зупинити, звільняється лезо, яке розпорює жертві живіт. Буває, жертві розтрощує череп гиря, що падав з високої спинки стільця чи зі стелі. Є постіль, яка випускає отруйний газ, коли її зігріває людське тіло, отруєна голка, що не залишає сліду…

Бачите, — тицяючи сигарою у всі боки, провадив доктор Фелл, — розглядаючи способи застосування всіх цих механічних пристроїв, ми маємо справу скоріше з неможливими ситуаціями, ніж із ситуацією замкненої кімнати. Можна говорити без кінця про вбивство електричним струмом, коли його підключають до шворки перед виставленими картинами, шахової дошки чи навіть рукавичок. Смерть чаїться в будь-яких меблях, навіть у чайнику. Але в наш час ці речі для вбивства ніхто, здається, не використовує, а тому продовжимо.

Четверте. Самовбивство з наміром видати його за вбивство. Жертва заколює себе крижаною бурулькою, бурулька розтає, ніякої зброї в замкненій кімнаті не знаходять і вважають, що це вбивство. Або жертва стріляє в себе з пістолета, прикріпленого до гумової стрічки. Після пострілу пістолет зникав в димарі. Чи — правда, тут ідеться вже не про замкнену кімнату — пістолет припасовано пружинкою до тягаря, і після пострілу він падає через поруччя мосту у воду. Або вилітав із замкненої кімнати крізь вікно й падає в сніговий замет.

П'яте. Це таке вбивство, коли вважають, що жертва жива, а насправді вона лежить уже мертва в кімнаті, з дверей якої не спускають очей. Убивця, або вдягнений як його жертва, або схожий на неї, входить до кімнати, позбувається маскування й так швидко виходить із кімнати, що збоку здається, ніби він розминувся в дверях із тим, хто туди входив, тобто з самим собою. У кожному разі він має алібі, і згодом роблять висновок, що вбивство сталося після того, як «жертва» ввійшла до кімнати.

Шосте. Убивство скоєно за межами кімнати, але складається враження, ніби його хтось вчинив у кімнаті. Я відношу це вбивство до тих, які називають дистанційними або крижаними. Говорячи про крижану бурульку, я маю на увазі, що двері кімнати замкнені, вікно надто маленьке, є жертва й немає зброї. Крижана куля робить своє діло й тане, не залишаючи сліду. Не варто говорити про можливість такого довше, ніж ми говорили про таємничі гази. В детективній белетристиці цей спосіб уперше описала Анна Кетрін Грін в оповіданні «Самі ініціали». Між іншим, ця американська письменниця започаткувала ряд традицій. У її першому детективному романі, створеному понад п'ятдесят років тому, кровожерний секретар убиває свого роботодавця, і статистика, гадаю, довела б, що сьогодні секретар — найбанальніший убивця в літературі. Дворецькі давно вийшли з моди, інвалід у кріслі на колесах не викликає довіри. Давно відмовилися й від манії вбивства у незаміжних жінок середнього віку. Лікарі тепер поводяться теж краще, коли, звичайно, не стають божевільними вченими. Адвокати, залишаючись традиційно непорядними, лише іноді справді становлять небезпеку. Але все повторюється. Едгар Аллан По вісімдесят років тому назвав свого вбивцю Гудфеллоу, тобто добрий хлопець, і найвідоміші сучасні автори детективних романів роблять те саме, називаючи своїх заклятих негідників Гудмен, тобто добра людина, а секретарі й далі залишаються найнебезпечнішими.

Використання крижаної кулі було приписано комусь із роду Медічі. А в одному із захоплюючих оповідань Флемінга Стоуна можна прочитати епіграму Марсіала, з якої видно, що таку кулю використовували в Римі у першому столітті нашої ери. Отже, крижаною кулею стріляли, кригу кидали чи вистрілювали з арбалета, як в одній із пригод Гамільтона Кліка, персонажа в чудовому творі Стоуна «Сорок облич». Різновиди цієї ж теми — ракета чи куля з кам'яної солі й навіть із замороженої крові.

Але це пояснює, що я маю на увазі, коли злочин скоєно в замкненій кімнаті людиною, якої насправді там не було. Є й інші способи. Жертву можна заколоти через вікно лезом шпаги, вставленим у тростину, чи таким тонким лезом, що вона не встигне зайти в кімнату, перше ніж зрозуміє, що дістала смертельну рану. Іноді тому, хто намагається заглянути у високе вікно, голову пробиває крижана бурулька, яка падає згори, — жертва є, а зброї немає, вона розтанула.

Під цим самим номером, хоч можна й під номером три, запишемо вбивства, скоєні за допомогою отруйних гадюк та комах. Гадюк ховають не лише в шухляді чи шафі, а й у вазоні, книжці, люстрі або в ціпку. Я навіть пам'ятаю одну веселеньку газетну замітку про янтарний чубук люльки, химерно вирізьблений у формі скорпіона, а коли курець підніс люльку до рота, скорпіон виявився живим. Але про найвідоміше «дистанційне» убивство, скоєне в замкненій кімнаті, я раджу вам почитати, джентльмени, в одному з найяскравіших творів в історії детективної белетристики, майстерно написаному Мелвілом Девісоном Постом. Воно стоїть в одному ряду з оповіданням «Руки містера Оттермола» Томаса Берка, «Людина в переході» Черстертона та «Камера номер тринадцять» Жака Футрелла. Ще одне «дистанційне» убивство — це вбивство сонцем. Сонце крізь пляшку з метиловим спиртом, що стоїть на столі в кімнаті Думадорфа, мов крізь збільшувальне скло, запалює капсуль рушниці, яка висить на стіні; рушниця стріляв й убивав господаря в ліжку. Знову ж таки ми…

А втім, досить. Гм… Пора вже завершувати цю класифікацію.

Сьоме. Убивство, що залежить від враження, протилежного тому, яке описане в пункті під номером п'ять. Жертву можна вважати мертвою задовго до того, як вона помре насправді. Отруєна, хоч і не смертельно, людина лягає спати в замкненій кімнаті. Стукіт у двері її не будить. Убивця розігрує переляк, зламує двері, вбігає до кімнати, вбиває, стріляючи чи перерізуючи горло, й запевняє всіх, що вони бачили те, чого насправді не було. Честь винаходу цього способу належить Ізраелеві Пангвіллу, і відтоді до нього вдавалися в багатьох різновидах. Такі вбивства ставалися на пароплаві, в зруйнованому будинку, на горищі й навіть просто неба — жертву спершу оглушили й закололи, а вже потім убивця схилився над нею. Отже…

— Стривайте хвилинку, — перебив його Хедлі, тарабанячи пальцями по столу, щоб привернути увагу.

Доктор Фелл, задоволено всміхаючись,