Читати книгу - "Серце гарпії"

— То ось чого він тут усе перетрусив! — виголошує вражено. — Шукав оце!

Ярка киває.

— Навіщо ж ти його витягла? — дивується Юлька.

— Хотіла… — бурмоче Ярка. — Хотіла, щоб він прочитав… Не знаю…

Юлька і далі вражена.

— «Не може втримати увагу аудиторії, від чого лютиться, дозволяє собі різкі вирази і навіть фізичні засоби впливу…», — цитує вона. — Господи, він що, їх бив? Дітей?

Ярка шморгає.

— Я думала — наклеп… Він же не такий…

— О, ясно! — здогадується аспірантка. — Ви ж із ним — теє? То, думала, зацінить? Ха, подруго, іноді найкраще, що можеш зробити — це припинити метушитися.

Ярка піднімає очі на мудру аспірантку.

— Так? Це те, що я роблю? Метушуся?

І тут нарешті вона не витримує. Сівши просто на стіл, вона заходиться ридати — судомно, гірко і безнадійно.

Юлька ховає аркушик до течки, а тоді, повагавшись, дістає з-під столу почату пляшку «закарпатського».

— Я простежу, аби тому засранцю вліпили по повній, — обіцяє вона, пропонуючи пляшку. — Будеш?

Ярка не відмовляється. Коньяк впереміж зі сльозами — терпкий та солоний, неначе морська хвиля.

— Дивись, не зловживай, — поблажливо радить аспірантка. — Назавтра буде погано.

— Погано мені буде в будь-якому разі, — похмуро відказує Ярка.

Однак назавтра усе повертає на краще. Принаймні, цілих п’ять років вона гадатиме саме так.

* * *

Того дня до Вістового прибуває маршрутка. Тобто, цілком імовірно, таке траплялося й раніше, проте цей запилюжений «богданчик», що з виглядом учасника шоу «вижити за будь-яку ціну», звитяжно долав тутешні баюри, був першим з тих, що Ярка бачила на власні очі. Заскреготівши та конвульсивно кахикнувши, звитяжний транспортний засіб спиняється якраз навпроти «Телефону» та навскіс від «Кафе». Тамтешні завсідники обертаються за ним, неначе соняхи — за денним світилом, сподіваючись на інформаційну поживу.

З машини, похитуючись від задухи, вибирається щось із десятеро пасажирів. Більшість із них — явно родичі з міста, балакучі, з клунками, гостинцями чи, принаймні, відрами під сподівану городину; троє, однак, виглядають трохи інакше: вовкуватого вигляду молодий чоловік, жінка з брутально-червоною помадою та манерами бандитської отаманші, а також — білявий хлопець в модних джинсах і темних окулярах, котрий щосили намагається тримати фасон, попри навіть нелюдську спеку і відтоптані отаманшею ноги.

Хлопець спиняється неподалік від машини, явно не знаючи, куди йому подітися. Кілька хвилин Ярка зворушено спостерігає за його тупцюванням, а тоді виходить з «Кафе» і йде до нього, не спиняючись, але повільно проходячи повз.

Обличчя білявого яснішає, і, підхопивши свого акуратного наплічника, він рушає за Яркою, слухняно, утім, утримуючи запропоновану дистанцію. Зайшовши до свого подвір’я, дівчина залишає хвіртку прочиненою, і за хвилю гість, коротко роззирнувшись, завертає назирцем.

— Але це ж і Дальні Запуп’янки! — захоплено промовляє Ромко, зачиняючи за собою хвіртку. — Гарна хованка. Якби ти не написала, нізащо би не знайшов!

Усміхнувшись поблажливо, Ярка роздивляється свого колегу. Всього на пару років молодший, він виглядає нині цілковитою дитиною — очі так і сяють, немовби в чеканні циркових забав.

— Але люди тут прикольні, — притишивши голос, ділиться враженнями гість. — Доки доїхав, вислухав ціле ток-шоу про віщунів та пророцтва! Що тут у вас, обласний зліт ворожок?

— Щось таке, — відмахується Ярка. — Будеш молоко? Тобто, гм, радше, кислячок? Із грушки?

Ромко невпевнено роззирається.

— Ну… давай.

— Падай тут, — велить Ярка, тицьнувши на ослінчик коло випханого під яблуні кухонного стола. — Зараз винесу.

Кислячок Ромко надпиває лишень, принюхується з підозрою і елегантно відставляє подалі. Капризуля, усміхається до себе Ярка; він виглядає тут екзотично, наче принц на базарі, проте знайомий, рідний його вид та манери однаково тішать око.

— То як? — врешті цікавиться Ярка. — Які новини?

Ромко одразу серйознішає, опускає погляд, ніяково вовтузиться на хиткому ослінчику.

— Та які… — тихо відказує він. — Хіба ти не в курсі?

— Звідки? — з позірною безтурботністю смикає плечима Ярка. — Телефон я лишила вдома, комп’ютер — теж; тобі написала від знайомих. Один-єдиний лист.

Колега присвистує з повагою.

— Значить, знала? Знала, що він шукатиме?

Ярка пхикає.

— Звісно.

Ромко дивиться на неї довго-довго, навіть не кліпаючи. Тоді підхоплюється з місця та починає кружляти між ґанком і садочком — манера, яку він, схоже, перейняв від неї самої. Хіба нігті не гризе, богу дякувати.

Врешті, він спиняється навпроти неї, притулившись до одвірка «лєтньої кухні».

— Та ти собі навіть не уявляєш! — виголошує він, і звучить то, направду, трохи істерично.

— Що саме? — не дочекавшись продовження, сухо питає Ярка.

Ромко хапає склянку і, кривлячись, ковтає кисляку.

— Та… він же цілу сітку розкинув. Примусив нас із Лілею продзвонити всі твої «джерела», відправив Настю за співачкою стежити…

— Ладою Ер?

— Ну. Але вона тепер в клініці, щось там із нервами, тому це нескладно. Тоді, мамі твоїй дзвонив, подружкам…

— А ти, звісно, всіх йому і злив?

— А що було робити? От… Із міліцією, звісно, домовився, ну і, навіть — уяви! — навіть у «Лелітці» знайшов когось, аби стукнули, раптом ти дзвонитимеш… Слухай, я не розумію! Чого він так переймається? Це вже просто ненормально — навіть для нашої дурної контори! Я…

— Ти… — підштовхує його Ярка.

— Я взяв відпустку, і вже не знаю, чи виходити з неї, чи ну його. Бо страшно. Справді. Ярка! — він благально зводить брови. — Що збіса у вас із ним сталося?

Ярка не відповідає якусь мить, стежачи, як, сполохані гостевими хороводами, торують новий маршрут червоні мурахи.

— Не виходь, — врешті тихо говорить вона.

Ромко, хоч як дивно, заспокоюється і знову всідається на ослінчик, закинувши ногу на ногу та похитуючи миском — запозичений у шефа уже маньєризм.

— Кримінал? — спокійно цікавиться він.

Не дивлячись на нього, Ярка киває.

— Це… щодо Артурчика? — тихо питає гість.

Дівчина зітхає.

— Стосовно того — не знаю. Сама не бачила, а доказів у мене ніяких немає.

— Значить, є докази… стосовно чогось іще? — нахилившись до неї, азартно питається Ромко.

— Та так, дрібниці, — смикає плечима Ярка. — Інфа про те, як він дістав свій бізнес від колишньої дружини. Брудна історія.

Ромко підкидає брову.

— Дивно. Він зустрічався з нею того вечора. Може, якраз про те і мова була?

— Може і якраз.

Хлопець всміхається задоволено.

— Ага! Значить, ми все ж таки маємо, чим його притиснути!

— Ми?! — вибухає Ярка, замало не сміючись. — Ти що?! Я для того тільки тебе покликала, аби ти мамі листа відвіз! Вся ця халепа ніяк тебе не обходить!

— Але ж тобі потрібен захист! — затято твердить Ромко. — Хіба не бачиш — це ж справжнісінька облога! Він так просто цього не полишить! І повір, мені не байдуже, що