Читати книгу - "Дім дивних дітей"

Здавалося, наче над усім містом хтось натиснув на кнопку «перезавантажити». Я раз по раз час помічав те, що вже бачив учора: той самий фургон, що мчав по дорозі, ковзаючи по гравію задніми колесами; ті самі жінки вишикувалися біля колодязя; якийсь чоловік так само смолив днище веслового човна, анітрохи не просунувшись у своїй роботі за добу. Мені навіть здалося, що ось-ось побачу свого двійника, за яким женуться п’яні завсідники бару, але потім подумав, що тут такого не буває.

— Чуваки, ви, напевне, знаєте багато про те, що відбувається довкола, — сказав я. — Ну, як учора, з отим авіанальотом та з возиком.

— Це Мілард усе знає, — відповів Г’ю.

— Так воно і є, — підтвердив Мілард. — Взагалі-то, я вже наполовину склав перший у світі найповніший звіт одного дня з життя міста, з точки зору кожного з його мешканців. Кожна дія, кожна розмова, кожен звук, виданий кожним із мешканців цього міста. А це сто п’ятдесят дев’ять людей і триста тридцять дві тварини — хвилина за хвилиною, від світанку до заходу сонця.

— Аж не віриться, — сказав я.

— Не можу з тобою не погодитися, бо в це важко повірити, — відповів Мілард. — За якихось двадцять сім років я спромігся дослідити половину тварин та майже усіх людей.

Я отетеріло роззявив рота.

— За двадцять сім років?

— Та він лише на свиней потратив три роки! — зауважив Г’ю. — Ти можеш собі таке уявити: кожного дня три роки поспіль робити нотатки про свиней?! Отой вивергнув з дупи стільки-то свинячих бісквітів, отой стільки-то разів сказав «хрю-хрю», а потім влігся спати у власному лайні!

— Найголовніше в процесі дослідження — це нотатки, без них ніяк не можна обійтися, — терпляче пояснив Мілард. — Але я добре розумію твою заздрість, Г’ю. Бо моє дослідження обіцяє стати працею, безпрецедентною в історії академічної науки.

— Ой, Міларде, не гни кирпу, — кинула Емма. — Твоя праця не матиме прецедентів в історії великих дурниць. То буде найдурніша з коли-небудь написаних нісенітниць.

Замість відповісти, Мілард називав речі, які ось-ось мали статися.

«За мить місіс Хіґґінс розкашляється», — сказав він, і якась жінка на вулиці справді зайшлася кашлем так, що в неї аж очі на лоба повилазили. Або «Невдовзі отой рибалка жалітиметься на труднощі, що постали на його професійній стезі через війну», і справді — чоловік, що стояв, спершись на воза з рибальськими сітками, обернувся до співрозмовника і сказав: «У навколишніх водах так багато отих бісових підводних човнів, що я не можу навіть вудку спокійно закинути!»

Це справило на мене велике враження, про що я й сказав Міларду.

— Приємно, що хоч хтось здатен поцінувати мою роботу, — вдячно завважив він.

Ми йшли вздовж жвавої гавані до краю причалів, потім подалися скелястим берегом до мису з піщаною бухточкою. Хлопці роздяглися до спідньої білизни (всі, окрім Горація, який зняв лише черевики та краватку), а дівчата сховалися, щоби вдягнути скромні старомодні купальні костюми. А потім ми разом плавали. Бронвін та Емма змагалися між собою, а ми бовталися у воді; втомившись, ми вибралися на пісок і лягли подрімати. Як сонце припекло, ми знову попадали у воду, а коли від прохолоди води нас взяли дрижаки, повиповзали на берег — і так тривало доти, поки наші тіні на піску не видовжилися й витончилися.

Від купання ми перейшли до розмови. Мої супутники мали до мене безліч запитань, і тепер, вдалині від пані Сапсан, я мав змогу відповідати на них щиро. Який він — світ майбутнього? Що люди їдять, п’ють і вдягають? Коли наука спроможеться здолати хвороби та смерть? Мої співрозмовники жили майже в раю, але їм бракувало нових облич і нових історій. Я розповідав їм про все, що міг, порпаючись у своїй пам’яті і відшукуючи в ній золоті самородки, залишені заняттями з історії, які вела місіс Джонсон. Висадка на Місяць! Падіння Берлінської стіни! В’єтнамська війна! Але розповідь про ці події мало зацікавила моїх однолітків з минулого сторіччя.

Найбільше ж враження на них справили техніка і рівень життя сучасного мені суспільства. Наші будинки мали кондиціонери повітря. Острів’яни з дитячого притулку чули про телевізор, але ніколи не бачили його, і для них було великим шоком, коли вони дізналися, що моя родина мала ящик з картинками, що розмовляють, мало не в кожній кімнаті. Подорож літаком була для нас так само звичною і недорогою, як і для них подорож потягом. Наша армія веде бойові дії за допомогою безпілотних дистанційно керованих літаків. Оснащені телефонами комп’ютери вміщаються в кишені, і хоча мій телефон на цьому острові не працював (здавалося, тут ніяка електроніка не працювала), я витягнув свій смартфон, щоби продемонструвати їм його тонкий блискучий корпус.

Коли ми нарешті вирушили назад, сонце вже хилилося за обрій. Емма наче приклеїлася до мене, час від часу немовби ненавмисне торкалася мене рукою, поки ми йшли. Коли на околиці міста ми проходили повз яблуню, вона зупинилася, щоби зірвати яблуко, але навіть ставши навшпиньки, не змогла дістати навіть найнижчій плід. Тому я, як і личить джентльмену, підсадив її — обхопив за талію і підняв, боячись при цьому закректати. Емма простягнула свою білу руку; її ще мокре волосся поблискувало на вечірньому сонці. Коли я опустив її, вона цьомкнула мене в щоку і віддала мені яблуко.

— Тримай, — сказала вона. — Ти його заробив.

— Яблуко чи поцілунок?

Вона розсміялася і побігла наздоганяти своїх товаришів. Я не знав, як назвати те, що виникало між нами, але це відчуття мені подобалося. То були дурнувато-радісна безтурботність і душевний комфорт. Поклавши яблуко до кишені, я кинувся навздогін за Еммою.

Коли ми підійшли до болота і я сказав, що маю повертатися додому, вона вдала, що невдоволено надулася.

— Дай мені хоча б провести тебе, — сказала Емма, тож ми помахали її товаришам на прощання і пішли через баговиння до кургану, а я знов намагався йти за нею