Читати книгу - "Астальдо"

— Найменшенький, — сказав лагідно, — ти завжди був миротворцем. За що я тебе і люблю. Не хвилюйся, я не зачеплю твого брата, у якого серце давно замінилося на крижинку. А от щодо княжичів ти трохи помиляєшся, братику… Ніхто з них, говориш? Фіндекано Нолофінвіоне, ти ще не забув, як орли розшукували вас по всій протоці? І ти не хочеш в Середзем’я? А ти, другий сину Нолофінве, що так люто дивишся на мене, хіба ти не бажаєш випробувати свого меча? А ось ти, провидцю Фінарато, чи не ти мріяв виховувати отих метеликів-firi? Я не забув твою пісню! А двоє твоїх братів, я знаю від Тієлкормо, що вони просто таки прагнуть побувати за морем. Здається з усіх вас не бажає нікуди йти лише княжич Артаресто.

— Я дійсно хочу залишитись в Тіріоні, - неголосно мовив другий син Арафінве, — і не бажаю ніяких воєн. Однак, якщо Фінарато вирішить іти…

— Отже, всі, - підсумував Феанаро, — чи майже всі… Принаймні, я не почув ні від кого слова «ні». Навіть Артаресто, котрий боїться всього на світі, говорить, що піде за старшим братом. Більше того, я певен, що обидві мої прекрасні племінниці теж вирушать з Тіріону. Чи не так, Артаніс? Нема чого дивитися на мене з холодною зневагою — ти теж хочеш мати своє князівство, Нервен… Володарювати на розлогих просторах Ендоре… Бути повелителькою, чиє слово є законом! Арельде, я думаю, ти не відстанеш від приятельки… Я закликав вас в дорогу, Нолдор, радьтесь, думайте — і наважуйтесь!

Ельдар заговорили всі разом, кожний переконував приятелів в тому, в чому був упевнений сам. Нолофінве зібрав біля себе рідних Другого та Третього Дому. Князь обдивився синів, небожів, пониклого Арафінве і сказав неголосно:

— Всі чули промову Феанаро… Ви що, і правда бажаєте покинути Валінор?

— О, я бажаю, любий вую! — мовила Артаніс палко, — ви знаєте, що я не терплю вуя Феанаро, а серед моїх родичів ви найбільше любі моєму серцю! Але я хочу туди, де під зорями очікують на нас розлогі простори! Eleni rilma! Зорі сяють у наших серцях!

— Хіба тобі нині не досить зоряного світла, доню? — сумно спитав князь Арафінве.

— Мені здається, — відповіла дівчина, — що разом з деревами помер Валінор. Ні, я не докоряю Богам, здолати Чорного Валу вельми не просто. Але одна пані з Пробуджених якось оповіла мені про зграю диких бджіл, які спричинилися до смерти ngauro…

— Я з тобою, мила подруго! — вигукнула Арельде.

— Мій старший сину, — мовив Нолофінве, — невже й у тебе збереглося ще оте дитяче бажання побувати за морем?

— Мій батьку і князю, — спромігся на слово Фіндекано, — вже давно я маю еpesse Астальдо, але мені соромно відгукуватися на нього, бо я нічим не довів своєї відваги! О, не тільки про розлогі землі Ендоре мрію я, але й про звитяжні битви… Я хочу заслужити своє наймення, б’ючись проти лихої сили, яка колись знівечила Арду, а нині спотворила й Валінор. Нехай Боги знову запалять нам світло, але ж чи не встидно буде Ельдар дивитися одне на одного, і на опікунів своїх, якщо ми нічого не зробимо для покарання Морінготто? Я прагну жити в Оновленій Арді, Арді без Зла…

— Фіндекано правий! — озвався Айканаро, і Ангарато схвально похитав головою, — ми мусимо вирушити на війну! Я говорю, звісно, про тих, хто бажає подвигів і слави — про молодих Ельдар. Старші нехай зостаються в Тіріоні і очікують від нас звісток.

— Або очікують вас з Мандосу, — мовив Артаресто докірливо, — зупиніться браття мої! Фінарато, скажи що небудь, ти ж бо ніколи не любив оті вояцькі забави…

— Моя судьба ген там за морем, — відповів провидець стиха, — якщо Нолдор вирішать вирушати, я піду з ними, милий брате.

— Я, власне, — заговорив Туракано, — не дуже то й бажаю цього походу, хоча б тому, що не зможу покинути тут Еленве з донькою. Моя жона вирушить зі мною, наражаючи на небезпеку себе і дитя. Але я згоден з Фінарато — не можна суперечити судьбі…

— А я просто таки мрію про цей похід! — засміявся Аракано, — я так ображався тоді на нашого Астальдо за те, що він не взяв мене з собою у їхню з Майтімо виправу!

— Нолофінве! — сказав Арафінве розгублено, — та скажи ж що небудь! Зрештою — заборони їм!

— О, наші діти вже є дорослими, милий брате, — стиха озвався князь Аttea Nosse, — хоча і дуже юними, авжеж… Можливо, це не зовсім згідно моєї волі, але я не покину свій рід на поталу своєму шаленому… напівбрату. Мій старший син бажає подвигів і слави — хіба я можу стати йому на заваді… Мої сини прагнуть виконати своє призначення — у мене теж є призначення: не дати їм загинути передчасно. Я вирушу з ними, і оберігатиму, наскільки буду в змозі…

Арафінве приречено зітхнув:

— Я теж не покину своїх дітей… Але Боги мої… Фінарато, ти ж розумна особа, а не мечник, яких забагато розвелося в Тіріоні… Умов зостатися хоча б Артаресто — ну, який з нього воїн?

Артаресто вперто стис вуста. Він був золотоволосим вродливцем, таким же, як троє його братів, однак в глибині блакитних очей юного Нолдо зачаївся давній жах, пробуджений поглядом Мелькора. Від того лице Артаресто часом здавалося навіть негарним. Та зараз його очі горіли гарячковим похмурим вогнем.

— Я боюся, — сказав він, — я боюся замкнених приміщень і зоряного неба… Я боюся світла і тьми… Страх… Він пожирає моє fea, і я живу лише завдяки тому, що поруч зі мною завжди є хтось з рідних. Я не хочу воювати, я не бажаю ризикувати, але я розумію одне — я не зможу зостатись тут сам. І, можливо, там за морем, я побачу свій жах у яві, і переможу його, або поляжу… Тату, прошу тебе, не спиняй нас!

Феанаро тим часом підвів руку, закликаючи до тиші.

— Що вирішили, Нолдор? — спитав він, — скажіть своє слово!

— Рушення! — крикнув хтось, і світло смолоскипів заметалося по стінам Міндону, — Рушення, Ельдар! Рушення!

— Веди нас, Феанаро! — закричали Нолдор з Мinya Nosse.

— Вождь! — розляглося над майданом, — Вождь!

— Слава завжди з хоробрими!

— Слава вождю! Слава!

— Тож збираймося! — вигукнув Феанаро, — за колишні два кола світла виступаємо! У всіх є вдома прилади для виміру часу?

- Є!

— Тож пильнуйте їх, Нолдор, і приєднуйтесь до походу!

Садиба Нолофінве, опісля повернення туди князя з родиною, нагадувала розтривожений мурашник. Одразу помарніла лицем Анайре марно намагалася зібрати