Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

з ними». На його лихо, зразу ж одчувалося — відповідає не він, а двійник, бо другий Леґранден, який глибоко засів у ньому і якого той не показував, бо другий знав про нашого Леґрандена таке, що могло б його очорнити, — другий Леґранден уже відповів мені поглядом пораненої сарни, відповів тим, як скривилися його вуста, відповів недоречною значливістю голосу, хмарою стріл, якими наш Леґранден був миттю прошитий і знекровлений, мов снобський святий Себастян: «Ох, якого болю ви мені заподіяли! Ні, я не знайомий з Ґермантами, не ятріть же цієї рани, вона й так щемить мені ціле життя!» І хоча цей Леґранден-збитошник, Леґранден-вимагач не мав таких золотих вуст, як той, зате його мова була куди щиріша, складалася з так званих рефлексів; отож коди Леґранден-говорун ще тільки збирався його зацитькати, той уже прохоплювавсь, і хоч скільки наш друг побивався через те, як йому нашкодив своїм розбазікуванням його alter ego[7], він міг лише підправити невигідне враження^.

Звідси зовсім не випливає, ніби Леґранден лукавив, коли гримів проти снобів. Він не міг знати й принаймні за собою не помічав, що й сам сноб, — очі колють лише чужі пристрасті, якщо ж нам трапляється пізнати свої власні, то лише ті з них, на які вкажуть інші. На нас самих вони впливають непрямо, з допомогою нашої уяви, що підмінює перші наші поривання, підводячи під них пристойний сурогат. Снобізм не підбивав Леґрандена стати вхожим до якоїсь дюкині. Він лише змушував його уяву оздоблювати її всіма чарами. Леґранден підсипався до дюкині, переконуючи себе, нібито його вабить до неї її розум і чесноти, яких іншим снобам не розгледіти. А ті, інші, знали, що вони з ним одного тіста; нездатні збагнути посередницької роботи його уяви, вони бачили тільки запобігливість Леґрандена та її головний мотив.

Удома в нас ніхто вже не довіряв Леґранденові, й наші шляхи розійшлись. Мама веселилася щоразу, як ловила його на гарячому, його, велегрішного, а сам він і в цьому гріху не каявся й називав його, як і раніше, непрощенним; це й був гріх снобізму. Зате батько не хотів через жевжикуватість Леґрандена цуратися його або ж зробити собі з нього посміховисько, й того року, коли родичі надумали спровадити мене з бабусею на літні канікули до Бальбека, він сказав:

— Треба неодмінно повідомити Леґрандена, що ви ідете до Бальбека, може, передасть із вами листа до своєї сестри. Він, мабуть, забув уже, що казав нам про неї: сестра живе за два кілометри звідтам.

Бабуся вважала — під час відпочинку на морі треба пропадати з ранку до вечора на пляжі й дихати солоним морським повітрям. Але там не слід ні з ким заводити знайомства, бо візити та прогулянки крадуть у нас морське повітря. Навпаки, вона просила батька не говорити про наші плани Леґранденові, бо подумки бачила вже, як його сестра, пані де Камбремер, під'їжджає до готелю саме тієї миті, коли ми збираємося на тоню, і нам не лишається нічого іншого, як сидіти в номері й вітати її. Але мама сміялася над бабусиними обавами, бо думала про себе, що небезпека не така-то й велика й Леґранден навряд чи захоче познайомити нас зі своєю сестрою. Одначе нам і не треба було заводити з ним розмову про Бальбек, бо Леґранден, не підозрюючи, що ми збираємося до Бальбека, сам потрапив у пастку, коли ми спіткали його якось на березі Вівонни.

— Сьогодні ввечері хмари прегарні, з цим фіолетом і блаватом, чи не так, друже мій? — звернувся він до батька. — Особливо чудовий колір неба, — це радше тон квітів, ніж повітря, тон будника, що так уражає нас. А ген у тої рожевої хмаринки — хіба в неї не барва квітки — гвоздики чи гортензії? Мабуть, тільки на берегах Ла-Маншу, між Нормандією та Бретанню, я міг робити багатші спостереження над небесним рослинним царством. Там, неподалік од Бальбека, в таких ще диких місцях є чарівна спокійна бухточка, то там захід сонця в Озькій долині, золото-червоний захід, — який я, зрештою, ціную — позбавлений самобутносте, не справляє враження. Зате в цьому м'якому й вогкому повітрі вечорами розпускаються справжні букети небесних голубих і рожевих квітів, — вони просто незрівнянні й не в'януть протягом кількох годин. Інші відразу ж осипаються, і тоді небеса, геть усіяні безліччю пелюстків барви сірки й троянди, здаються ще урочішими. Золотава коса цієї затоки — її називають Опаловою — залишає ще любосніше враження через те, що вона, наче білява Андромеда, прикута до страшного бескеття, до негостинного берега, де стряслося стільки лиха, де щозими стільки суден розбивається в грізному океані. Бальбек! Це наш найдавніший геологічний остов, справжня Арморика, Море, край землі, проклятий край, так добре описаний Анатолем Франсом, цим характерником, якого неодмінно повинен прочитати наш юний друг, край з його одвічними туманами, справжня Кіммерія з «Одіссеї». У Бальбеку, на давньому чудовому ґрунті, вже будуються готелі, але вони не можуть його занапастити, і яка насолода саме звати робити походи в заповідні й такі чудові місця — адже туди палицею докинути!

— Так? І ви маєте знайомих у Бальбеку? — спитав батько. — Ось цей хлопчина їде туди на два місяці з бабусею, а може, й з мамою.

Леґранден, зненацька застуканий цим запитанням тоді, коли саме дивився на батька, не зміг одвести очей убік; натомість усе пильніше й пильніше, при цьому журливо всміхаючись, дивився в обличчя співрозмовникові доброзичливо й відверто, як людина, якій нема чого боятися. Складалося враження, ніби голова мого батька стала прозорою, і Леґранден бачить крізь неї густо забарвлену хмарину, і це створювало йому уявне алібі: мовляв, коли його спитали, чи має знайомих у Бальбеку, він думав про інше й не чув запитання. Звичайно такий вираз на обличчі змушує співрозмовника спитати: «Про що це ви задумалися?» Проте мій батько зайшов у своїй жорстокості до того, що роздратовано перепитав Леґрандена:

— Ви, отже, маєте в тих краях друзів, якщо так добре знаєте Бальбек?

Леґранден зробив розпачливе зусилля, аби надати своїй усмішці максимуму лагідности, непевности, щирости й неуважносте, але, очевидно, зрозумівши, що відповісти таки доведеться, мовив:

— Я маю друзів скрізь, де є купа поранених, але не переможених дерев, які згуртовуються, щоб з патетичним завзяттям возсилати спільне моління до суворого неба, безжального до них.

— Я не про це, — урвав його батько, затятий, як дерево, й немилосердий, як небо. — Я спитав, чи не маєте ви знайомих, щоб моя теща в разі чого не