Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

Тоді дівчата побігли й, нарешті, порівнялися з ним.

— Ох і швидко ж ви ходите, — задихаючись, пробелькотіла Ірка, уважно розглядаючи хлопця.

Звичайнісінький собі хлопець. Джинси, светр із високим комірцем, піднятим майже до самісінького рота. Це що, такий місцевий звичай — фізіономію кутати?

А якщо попрохати його опустити комірця? Або краще…

Швидко, аби не встигнути засоромитись чи передумати, Ірка звелася навшпиньки й потягла комірець хлопцевого светра вниз.

Під нижньою губою була така сама величезна, яскраво-червона й волохата бородавка. Вона поповзла вбік, коли хлопець розтулив губи в широкій, якійсь лиховісній посмішці:

— Здогадалас-ся, відьмо! Але вже пізно!

Тетянка й Ірка кинулись убік, але хлопець і не думав їх наздоганяти. Його постать затремтіла, зробилась розпливчатою, промайнув силует тітки в хустці, напівзігнутого дідка… І все щезло. Стежка була порожня. Та й самої стежки вже не було. Праворуч глухою стіною стояв справжній ліс. А ліворуч…

— Здається, це цвинтар, — нервово сіпнулась Ірка.

За невисоким парканчиком було видно ряди перекошених хрестів, іржавих обелісків із зірками й прямокутники надгробків. Неподалік виднівся шпиль каплички.

На темно-синьому небі з’явився диск місяця й замиготіли перші зірки.

— У ліс не підемо, — твердо вирішила Тетянка. — Не знаю, що це було, але там воно нас точно злопає.

— А цвинтар, по-твоєму, краще? — скептично гмукнула Ірка.

— А що? Може, сторожа знайдемо. Якщо ні, то біля могил є лавочки, це краще, ніж на голій землі спати. Чи ти боїшся? — Тетянка захихотіла, — Ти ж не маленька, щоб у страшилки про мерців вірити. Зомбі не буває!

— Ще два місяці тому ми гадали, що й відьом не буває, — буркнула Ірка, слідом за Тетянкою проходячи в низькі куті ворота.

Подруги прямували поміж могилами, доки не побачили біля однієї столик і дві лавочки.

Змучена Тетянка втомлено приземлилась на лавочку й лягла щокою на стіл.

— Усе, не можу, я труп! — пробелькотіла вона.

Ірка силувано посміхнулась. Ризикований вислів — особливо тут. Вона роззирнулася навсібіч.

— Глянь, тут теж — Тетяна, — Ірка тицьнула пальцем у темний надгробок, — теж дванадцять років. Прикро як.

Тетянка звела голову й пильно подивилась на гранітну плиту:

— Рік смерті — теперішній. А прізвища немає, — тремтячим голосом прошепотіла вона. І раптом схопилася. — Щось лавочка якась незручна. Давай далі пройдемо.

— Давай, — миттю погодилась Ірка.

Вони знову рушили стежкою між могилами. Повернули ліворуч… І знову опинились перед темною гранітною плитою з написом «Тетяна». Поруч стояв знайомий столик і дві лавочки.

— Ходімо в інший бік, — прошепотіла Тетянка.

Ірка кивнула, ковтаючи липку гірку слину.

До воріт було зовсім недалеко, дівчатка бачили попереду прочинені стулки. Подруги мимохіть пришвидшили крок… і раптом спинились. Між ними й виходом знову височів обеліск, столик і дві лавочки. І тоді Тетянка тихо, ледь чутно схлипнула.

— Чого рюмсаєш? — зненацька поцікавився молодий чоловічий голос.

З-за обеліска вийшла темна постать.

Дико заверещавши, подруги розвернулись і дременули навтьоки.

Вони летіли, не розрізняючи дороги, натикаючись на хрести, перескакуючи через могильні плити, і вибігли… до обеліска, столика й лавочок.

Чоловік, а точніше хлопець, сидів на лавочці й пильно дивився на них. Знову заверещавши, дівчата щодуху кинулись в інший бік.

— Я не зрозумів, у вас що, до цієї могилки особлива пристрасть? — поцікавився хлопець, коли після третьої пробіжки Ірка з Тетянкою вкотре повернулись до нього.

Захекані подружки перезирнулись.

— Не той, інший, — хапаючи ротом повітря, прохрипіла Тетянка.

— І бородавки нема, — спершись руками на коліна, відсапалась Ірка. Потім виструнчилась, глянула хлопцеві в обличчя й рішуче зажадала:

— Нам треба звідси вийти.

Хлопець незворушно звівся.

— Пішли, — розштовхавши подружок плечем, він попрямував до воріт. Ірка з Тетянкою поспішили за ним, але за хвилину знову опинилися поруч із обеліском.

Хвилини за три хлопець повернувся. Здивовано подивившись на подруг, він запитав:

— Ну, то чому ви не йдете?

— Ми… трохи відстали, — зніяковіла Ірка.

— Що ж тут відставати, до воріт два кроки, — ще дужче здивувався хлопець. — Ану давайте руки, — схопивши дівчат за руки, він потяг їх за собою.

Ірка скоса зиркнула на їхнього нового провідника. Занадто блідий, але симпатичний. І вдягнений по-нормальному, от лише надто офіційно — костюм із білою сорочкою й краваткою-метеликом. А може, він музикант? Грає на похоронах. Вона не встигла додумати, бо музикант кудись раптово щез. Він більше не тримав Ірку за руку. І вони з Тетянкою знову стояли біля обеліска.

Тієї ж миті неподалік залунали кроки, і хлопець у костюмі з’явився знову. Тепер на його блідому обличчі сяяла широка посмішка:

— Треба ж було відразу сказати, що вас блудько водить! — сказав він.

— Хто?! — в один голос вигукнули дівчата.

— Та блудько ж! Він живе в нашому лісі. Вам сюди хтось дорогу показував?

— Показував. Один такий, з бородавкою. Тобто їх спочатку було троє, а потім він один… — трохи заплутано пояснила Тетянка, але хлопець усе зрозумів і згідно кивнув.

— Він — блудько. Для нього весь кайф — шлях перекрити. Адже місцеві знають, а ви з міста…

— А ти місцевий? — зненацька спитала Ірка.

Хлопець невиразно знизав плечем і сумно посміхнувся:

— Можна й так сказати. Але тепер ви з цвинтаря не вийдете. Треба виблудитися.

— А як?

— Це просто, — заспокоїв їх новий знайомий. — Згадайте, у який день вас хрестили.

Дівчата дружно знизали плечима.

— От якби додому зателефонувати, раптом мама пам’ятає, — так мобілка не працює, — засмутилась Тетянка.

— А я взагалі не знаю, чи хрестили мене, чи ні. Треба в бабусі запитати.

Хлопець зморщився:

— Добре, спробуємо інший спосіб. Треба відповісти на три запитання. Перше: у який день був Святий Вечір?

— Що за тварючка така? — пробелькотіла Тетянка.

— Перед Різдвом, — прошипіла Ірка, штурхнувши подругу ліктем.

Бракувало ще образити релігійні погляди хлопця. Візьме собі й піде геть, і тоді вони на цьому цвинтарі все життя проживуть, тут їх і поховають. Дуже навіть зручно.

Тетянка тим часом замислилась, потім на її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка й вона витягла з кишені маленький календарик.

— Четвер! Точно четвер! — радісно закричала вона.

— Добре, — кивнув хлопець. — Згадайте тепер, що ви їли на Різдвяну Вечерю.

— Олів’є, — миттю відповіла Ірка. — Бабуся сказала, що й того забагато, адже на Новий рік і так дуже сильно витратились.

— Усілякі салати й фуа-гра. Тобто гусячу печінку! — так само швидко згадала Тетянка. — Тато ресторан знайшов — класний такий, там усе в дереві, у шкірах, кролики живі бігають, фазани ходять…

— Дуже добре, тепер ви точно звідси виберетесь, — кивнув хлопець. —