Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти… Ти що, справді так сильно хочеш стати відьмою? — спитала вона тремтячим голосом.
Тетянка враз утупилась у землю:
— Будь ласка, тільки не подумай, що я тобі заздрю, — жалібно сказала вона. — Ірко, ну ти ж моя єдина подруга, правда! Просто… Ну, а тобі самій на моєму місці — не хотілося б?
— «На моєму місці…» — невдоволено передражнила Ірка. — Я, он, на своєму місці багато чого б хотіла, тільки фіг що отримаю. А ти, подруго, май на увазі. Я про дев’ять днів… Якщо в Алки за цей час можна відібрати дар, отже, в тебе, виходить, теж.
Тетянка спохмурніла.
— Відьми просто так не дадуть нам спокою, — розмірковувала далі Ірка, і тут нова думка змусила її спинитись. — Тетянко, тобі ж додому йти не можна.
— То ти пропонуєш мені жити тут? — умить розізлилась подруга. — Поселимось під кущем? Комарі щасливі будуть. Це в тебе бабуся звикла, що ти кудись зникаєш, а мої батьки збожеволіють!
Ірка вирішила не ображатись. Звісно, Тетянці було не варто натякати, що в Ірки немає батьків, а бабусі все одно, що станеться з онукою. Але з іншого боку, Тетянці зараз зовсім невесело. Уголос вони цього не сказали — ані Ірка, ані сама Тетянка, — але обидві чудово розуміли, що коли у відьми забирають дар, то вона помирає. Моторошно усвідомлювати, що цілих дев’ять днів за тобою буде ганятися юрба відьом — і зовсім не для того, аби за півціни запропонувати приворотне зілля. А щоб убити. І допомоги просити зовсім ні в кого — ні в батьків, ні в міліції. Засміють. А Тетянчині предки й справді хвилюються. Так, становище, звісно…
— Ходімо до мене додому й пересидимо там усі дев’ять днів, — вирішила Ірка. — Сама ж казала: відьму в її власному будинку скривдити не можна. Хай тільки носа сунуть. Зателефонуємо твоїм батькам і вигадаємо щось, — Ірка штурхнула Тетянку ліктем. — Узагалі-то, все не так уже й кепсько. По-перше, пересидіти нам треба не дев’ять днів, а лише вісім — бо один уже минув. А по-друге, дивися, он хтось іде, зараз дорогу розпитаємо.
Між стовпами справді замайоріла постать людини.
— Зачекайте, будь ласка! — закричала Ірка, кидаючись назустріч людині. — Ми заблукали! Ви не підкажете, де ми зараз?
Маленький згорблений дідок припинив шарити костуром по кущах, розігнувся й уп’явся в дівчаток своїми хитрими оченятами. Незважаючи на спеку, підборіддя дідка ховалося за широким теплим шарфом.
— А куди вам треба? — прошамкав він.
— Нам би до транспорту якогось, — жалібно попрохала Тетянка. — У центр виїхати хоча б.
— У місто, чи що? — здивувався дідок. — А сюди ви як потрапили?
— На попутних машинах, — ухильно повідомила Ірка. А що, русалок теж можна вважати попутним транспортом.
— Ага, — сказав дідок, немовби все зрозумівши. — Тоді до путівця вибирайтесь. О-он до тієї берези прямуйте, звідти стежинка, а там і путівець буде, — він тицьнув костуром у потрібному напрямку.
Костур затанцював у слабких старечих пальцях і раптом вислизнув.
Ірка нахилилась, дідок так само. Шарф сповз із дідового підборіддя, й Ірка побачила величезну бородавку. Це була ціла шишка, яскраво-червона, поросла твердим чорним волоссям.
Швидким рухом дідок поправив шарфа, а Ірка відвела погляд. Справді, такий «скарб» не варто демонструвати.
Швидко подякувавши, подруги рушили до берези. Ірка озирнулась, аби на прощання помахати дідкові рукою.
— Дивно, — пробелькотіла вона. — Куди це він зник?
— Певно, ягоди збирає, — знизала плечима Тетянка. — Нахилився, от його й не видно.
Ірка із сумнівом похитала головою: лісосмуга молода й не надто густа, і крізь неї було дуже добре видно.
Вузька стежка вперлася в стару, порослу травою колію.
— Це і є путівець? — із сумнівом пробелькотіла Ірка.
Дівчата стояли, здивовано роззираючись на всі боки.
— Ну й куди тепер — праворуч чи ліворуч? — спитала нарешті Тетянка.
— А зараз дізнаємось, — зраділо відгукнулася Ірка. — Он знову людина йде.
Назустріч крокувала середнього віку жінка, по самісінькі очі закутана в хустку. Вона підозріло глянула на дівчаток.
— А що ви тут робите? — спитала вона. З-під хустки голос лунав дуже глухо.
Підозра в тітчиному голосі заспокоїла Ірку. Усе нормально, звичайна собі пильна тіточка, якій треба знати все на світі. Дівча повторило історію про пошук попутної машини. Так само із сумнівом визираючи з-під хустки, тітка тицьнула пальцем ліворуч.
— Туди йдіть, може, наздожене хтось.
Подруги мимохіть глянули в той бік, куди вона показала. Поросла колія тяглася ген за обрій.
— А села тут нема? — почала Тетянка й убитим голосом додала: —…поблизу.
Поруч із ними нікого не було. Тітка в хустці зникла, неначе випарувалась.
— Може, за кущем сховалась? — припустила Тетянка, і її голос перелякано затремтів.
— Ага, або в люк провалилась, — саркастично пирхнула Ірка. — Ходімо, який сенс тут стояти?
Подруги попленталися далі. Ноги повільно наливались утомою. Сонце, що спочатку безжалісно припікало, почало хилитись до заходу. Було ще світло, але на землю вже спадали легкі сіруваті тіні, нагадуючи про сутінки.
— Не дійдемо сьогодні, — вкотре падаючи на узбіччя, видихнула Ірка.
Тетянка безсило сіла поруч і сумно роззирнулася навсібіч:
— Уявляю, що зараз коїться з мамою… — пробелькотіла вона.
Ірка глянула на неї зі співчуттям і водночас трохи заздрісно. Зрозуміло, Тетянці болить душа, що батьки за неї хвилюються, але все-таки це чудово, коли за тебе є кому хвилюватись.
— Але як вона зрадіє, коли ми виберемось, — спробувала підбадьорити Ірка подругу й одразу ж чесно додала: — Хоча коли це буде, я особисто не дуже уявляю.
— Агов, дівчатка, ви тут що, заблукали? — гукнув їх веселий голос.
Подруги озирнулись. Неподалік, у затінку дерев, виднілася якась висока фігура. Здається, молодий хлопець. Ірка примружила очі — темно, добре було видно лише обличчя. Кирпате, привітне.
Хлопець широко й відкрито посміхнувся.
— Нам до шосе, — насторожено буркнула Ірка.
— Можу провести, — миттю запропонував хлопець. — Ходімо!
— Нам сказали — що шлях тут, — усе ще насторожено відповіла Ірка, хоча відчувала, як її недовіра до невідомого хлопця поступово тане. У ньому було щось напрочуд привабливе.
— Правильно — тут, — враз погодився хлопець. — Найзручніший, і не заблукаєш. Але дуже довгий. А є короткий шлях, яким до шосе можна вибратись за двадцять хвилин.
Дівчата перезирнулися.
— Іти кудись із незнайомим хлопцем… — із сумнівом похитала головою Ірка.
— А що, самим уночі — краще? — заперечила Тетянка. — А головне — батьки…
— Ну, то ви йдете? — поквапив їх хлопець. — Дівчата, думайте швидше, а то я поспішаю, — він повернувся й закрокував геть.
Справу було вирішено. Тетянка миттю побігла за ним, й Ірці не лишалося нічого, як поспішити за нею.
Хлопець був гарним ходаком.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма», після закриття браузера.