Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

Поринаючи у хвилі, Ірка встигла побачити, як високо в небі над Дніпром нишпорить клин відьом, розшукуючи втікачок. Але тут вода залила їй обличчя, Ірка, охоплена жахом, заплющила очі, чекаючи неминучої смерті… Однак руки безіменної русалки, як і раніше, лежали на її плечах, тож Ірка зрозуміла, що не дихає — але й не задихається!

Вони пливли крізь густу товщу темної дніпрянської води, немов просочувалися крізь стіну.

Вода тисла все сильніше, все жорсткіше, наче запаковувала в смертельний кокон. Тисла на груди, збираючись розчавити.

Хлюпотіла біля рота, шукаючи найменшу щілинку, крізь яку можна просочитися в легені. І коли Ірка зрозуміла, що більше не витримає, щось раптом сильно дзенькнуло її по потилиці.

— Вибач, — перепросила її безіменна, висмикнувши відьму, яка вже почала захлинатись, на поверхню води.

Ірка знову з льоту вдарилась об стару іржаву балку — цього разу лобом.

— Ой, та що ж це таке, пробач, — розгублено белькотіла безіменна.

— Нічого-нічого, — буркнула Ірка у відповідь, міцно тримаючись за лоба й потилицю та роззираючись навсібіч.

Вона стояла — стояла! — по щиколотки втопаючи в замуленому дні біля порослого деревами берега. Поруч, судорожно відпльовуючись і все ще тримаючись за плечі другої безіменної русалки, стирчала Тетянка. Патьоки води стікали з її мокрого волосся, сорочки, штанів…

— А де ці? — прохрипіла Ірка, поглядаючи то на воду, то на небо.

— Ми вас від усіх урятували, — радісно повідомили русалки й залились гучним славнозвісним русалковим сміхом.

Ірку пересмикнуло, але ввічлива Тетянка відразу ж поквапилася їй на допомогу:

— Дівчатка, спасибі! Навіть не знаємо, як вам віддячити!

— Та ні, це ми вам вдячні, — відповіли русалки. — Та за ті татуювання нічого не шкода! Ось, погляньте!

У слабкому предсвітанковому світлі Ірка побачила, що лисі голови русалок і справді вкриті кольоровими візерунками. В однієї — переплетені водорості та яскраві рибки, а в іншої… Ірка здригнулась. На черепі другої русалки були мобільні телефони! Червоні, сині, золотаві — ціла купа мобілок!

— Я того хлопця із салону попрохала витатуювати щось таке… Чого в нас під водою зовсім нема! Ось він і зробив, — пояснила русалка, помітивши пильний Ірчин погляд. — Тобі подобається?

— Не те слово, — цілком щиро запевнила її Ірка.

Безіменна задоволено посміхнулась. Дружно хльоснувши хвостами, русалки пірнули й щезли. Чіпляючись за гілля, що звисало над водою, дівчатка вилізли на берег.

Розділ 6

Але день всього-на-всього другий,

блукальний

Під прибережними вербами ворухнулась купа торішнього опалого листя. Спочатку звідти висунулась рука з годинником. Рука повернулась, неначе той, кому вона належала, хотів глянути на циферблат. Потім із листя зринула темноволоса голова. Годинник миттю опинився біля вуха.

— Зупинився. Ще б пак!

Ірка сіла, позіхнула й, наїжачившись від холоду, почала витрушувати з волосся листя й сміття. Крізь листя верби вона глянула на сонце, що стояло високо в небі. Зірвала з гілки свою майку.

Вдягла її й болісно наморщила личко, коли гидотна волога тканина торкнулася шкіри. Встала, обійнявши себе руками за плечі. Розкидаючи ногами листя, дівчинка дісталась до дерева й стягла розвішені на просушку джинси. Товста тканина здалася їй іще товщою й важчою. Лаючись крізь зуби, Ірка почала вгвинчуватись у джинси.

Купа знову заворушилась, і звідти випірнула світла Тетянчина шевелюра, теж уся в листі.

— Пилюку з вух витруси, — процідила Ірка, кидаючи Тетянці її речі.

— Усе мокре, — пробелькотіла Тетянка.

— У мене взагалі джинси сіли, дивися, не можу влізти. А кажуть, що при пранні в холодній воді вони не сідають. Ще й смердять якоюсь гидотою, — наморщила носика Ірка.

— Радій, що не полиняли, — втішила подругу Тетянка. — Кажуть, біля заводських стоків є такі місцинки — де фарбу геть-чисто виїда.

— А як усе болить, просто жах! — страдницьки пробелькотіла Ірка, хапаючись за поперек, що почав нити. — І як ото тільки люди за давніх часів на землі ночували? Усе, більше ніколи! Ані читати, ані по телевізору… Жодних Робінзонів! Жодних нетрів Амазонки! Жодних «Останніх героїв»! Узагалі, якого біса ми повлягалися тут спати?

— Та ж ми ледь тримались на ногах, — знизала плечима Тетянка. — І дороги в темряві ми б ніяк не знайшли.

— Точно, дорога, — провалюючись по коліна у листя, Ірка вибралась з-під верби й оглянула горизонт. Навколо були тільки дерева, дерева й дерева… — Певно, лісосмуга. Не маю жодного уявлення, де ми з тобою зараз.

— В усякому разі, у місті, — упевнено заявила Тетянка, але потім завагалась. — Ну, в крайньому разі — у передмісті. Не могли ж нас русалки дуже далеко затягти, — вона засунула руку до кишені й дістала мобільний телефон. — Це ж треба, на місці, — трохи здивувалось дівча.

— Ти ще скажи, що він працює! — повела бровами Ірка…

Тетянка тицьнула пальцем у кнопку, кілька секунд безнадійно вдивлялась у порожній екран. Відкрила задню панель, якусь мить так само безнадійно зазирала досередини телефону й нарешті, зітхнувши, похитала головою:

— Може, воно й на краще, а то що б я зараз батькам сказала? «Вибачайте, тато-мамо, я тут поверталась із шабашу й випадково заблукала»?

— А так ти що скажеш?

Тетянка легковажно махнула рукою:

— Доки будемо звідси вибиратись, щось вигадаю. Ходімо, чи що?

— А куди? — Ірка прислухалась. — Машин не чутно…

— Спокійно, ми ж не в лісі, — було помітно, що Тетянка трохи нервується. — Виберемось.

І вона рішуче закрокувала вперед.

Ірка попленталась за нею.

Вони йшли вже з півгодини, а лісосмуга все не закінчувалась і не закінчувалась.

— Що це ти там шепочеш? — Ірка вже давно намагалась бодай щось зрозуміти з ледь чутного Тетянчиного шепоту, але все-таки не витримала й вирішила спитати.

Тетянка зніяковіла:

— Та так… Замовляння на легкий шлях. Пригадуєш, в одній книжці було? Якщо я тепер відьма, то має подіяти.

— Ну і що? — поцікавилась Ірка.

— Сама бачиш, — роздратовано буркнула Тетянка. — Нічого.

— Не може бути, щоб нічого, — рішуче похитала головою Ірка. — Якби нічого, то чому б тоді за нами так ганялись? — Вона на мить замислилась. — А пригадуєш, дівча в сараї щось таке про дев’ять днів казало? — Ірка наморщила лоба, намагаючись пригадати. — Мовляв, якщо Алка дар отримає, то в них іще буде дев’ять днів, аби його в неї забрати. Може, ти станеш відьмою лише через дев’ять днів?

Тетянка теж замислилась і раптом радісно посміхнулась:

— А я вже була злякалась, що нас круто розвели. Або мені взагалі все це наснилось.

Ірка відвела