Читати книгу - "Адюльтер"

Я один із тих листочків на поверхні міста, який жив, думаючи, що житиме вічно, і помер, сам не знаючи чому; який любив сонце й місяць і довго спостерігав за цими автобусами, що змагалися у швидкості з трамваями, які торохтіли по рейках, і ніхто ніколи не мав делікатності попередити його, що існує зима. Він скористався максимумом можливостей, аж поки одного дня пожовкнув і дерево попрощалося з ним.

Воно попрощалося зі своїми листочками, знаючи, що вони більше ніколи не повернуться до нього. І попросило допомоги у вітру, щоб він відкинув їх від їхнього гілля якомога швидше й відніс якнайдалі. Дерево знає, що воно ростиме лише в тому випадку, якщо зможе добре відпочити. І якщо воно ростиме, його шануватимуть. І на ньому зможуть розпуститися ще гарніші квіти.

Треба їхати. Найкращим лікуванням для мене буде праця, бо я вже виплакала всі сльози, які в мене були, і вже передумала все, що мала передумати. Але й це не допомогло мені звільнитися ні від чого.

Я пройшла бездумно, як автомат, на ту вулицю, де поставила свою машину, і натрапила на одного з гвардійців у червоному із синім однострої, який зривав за допомогою якогось апарата номер із мого автомобіля.

— Це ваша машина?

— Моя.

Він продовжив свою роботу, не сказавши ні слова. Знята пластина з номером уже стала частиною системи поліційних штрафів, тобто вона надійде до центрального управління, де буде зареєстрована й стане джерелом листування: мені надійде кілька листів в офіційному целофановому конверті поліції. Я матиму тридцять днів, щоб заплатити сто франків, але я зможу заперечити штраф, витративши п’ятсот франків на адвокатів.

— Ваша машина стояла на двадцять хвилин довше. Максимальний період тут — півгодини.

Я згідно киваю головою. Бачу, він здивований — я не благаю його, щоб він повернув мені номер, обіцяючи більше ніколи так не робити, я не кинулася бігти, коли побачила, що він тут. Я не виявила жодної з реакцій, до яких він звик.

Він дістав чек з апарата, який зірвав мій номер, ніби ми були в супермаркеті. Поклав його в пластиковий конверт (щоб захистити від негоди) і пішов до вітрового скла, щоб його там приліпити. Я натиснула на кнопку на ключах, і світло заблимало, показуючи, що дверцята відімкнені.

Він усвідомив, яку дурницю готовий зробити, але, як і я, поводився, як автомат. Клацання дверцят розбудило його, і тоді він підійшов до мне й віддав мені в руки квитанцію на штраф.

Ми обоє були задоволені. Він тому, що не почув від мене жодних протестів, а я тому, що бодай трохи здобула те, на що заслуговувала, — покарання.

Я не знаю, але скоро знатиму, чи мій чоловік володіє надзвичайним самоконтролем, чи він справді не надав ніякого значення тому, що відбулося.

Я повернулася додому у звичайний час після цілого дня роботи, протягом якого робила найтривіальніші вчинки у світі: брала інтерв’ю про тренування пілотів, про надмір різдвяних ялинок на ринку, про запровадження електронних команд на перехрестях залізниці. Це принесло мені велику радість, бо я не мала ані фізичних, ані психологічних умов, щоб багато думати. Я приготувала вечерю, ніби це був звичайний рутинний вечір із тих, які ми вже прожили разом. Трохи посиділи перед телевізором. Діти ще раніше пішли у свою кімнату по свої пігулки й свої ігри, де вони вбивали терористів або військових залежно від того, який був день.

Я поклала посуд у посудомийницю. Чоловік спробував укласти дітей до ліжка. Досі ми розмовляли лише про наші обов’язки. Я не пам’ятаю, чи ми щодня розмовляли про щось подібне, чи лише сьогодні, бо він здався мені трохи дивним. Незабаром я знатиму, чи це так.

Поки він був там, нагорі, я розпалила камін уперше в цьому році: дивитися на вогонь мене заспокоює. Я з’ясую, що він уже знає, але мені потрібні всі союзники, яких я можу мати. Тому я відкоркувала ще одну пляшку вина. Приготувала кілька видів сиру. Випила перший ковток вина, не відриваючи погляду від полум’я. Не відчувала ані тривоги, ані страху. Треба кінчати це подвійне життя. Хай там що сьогодні станеться, це буде для мене краще. Якщо наш шлюб має закінчитися, хай так і буде. Хай він закінчиться в цей осінній день, коли ми дивитимемося на вогонь і розмовлятимемо як цивілізовані особи.

Він спустився вниз, побачив наготовлену вечерю й нічого не запитав. Сів поруч зі мною на канапу й теж втупився у вогонь. Випив своє вино, і я хотіла долити йому ще, але він зробив знак рукою, показавши, що йому досить.

Я зробила ідіотське зауваження: сьогодні температура нижча від нуля. Він ствердно кивнув головою.

Я вирішила взяти ініціативу на себе.

Я жалкую про те, що сталося вчора під час вечері…

— Це була не твоя провина. То дуже дивна жінка. Будь ласка, більше не клич мене на такі зустрічі.

Його голос здавався спокійним. Але всі, навіть діти, знають, що після найшаленішої бурі настає хвилина, коли вітер стихає і все здається абсолютно нормальним.

Я наполягаю на цій темі. Маріанна висловила ревнощі, ховаючись під маскою розвинутої й ліберальної жінки.

— Це правда. Ревнощі — почуття, яке примушує нас сказати: «Ти можеш утратити все, чого з такими зусиллями домагався». Вони залишають нас сліпими до всього іншого, до щасливих хвилин і до всього, створеного протягом тих хвилин. Як відбувається, що ненависть може затьмарити все попереднє життя подружжя?

Він готує терен, щоб я могла сказати йому все, що хочу сказати. Провадить:

— Усі переживають такі дні, коли кажуть: «На жаль, моє життя не зовсім відповідає моїм сподіванням». Та коли життя запитає його, а що він для цього зробив, то якою буде його відповідь?

— Це ти мене запитуєш?

— Ні. Я запитую самого себе. Ніщо не відбувається без зусилля. І треба мати віру. Для цього ми повинні обвалити бар’єри упереджень, а це вимагає мужності. Щоб мати мужність, треба подолати страх. І щоб так тривало й надалі. Ми повинні жити в мирі з нашою буденністю. Нам не