Читати книгу - "Борва мечів"

— Тоді навчи мене. — Бран досі боявся триокого гайворона, що інколи приходив у його сни, набридливо дзьобав шкіру між очей і наказував літати. — Адже ти — зеленовидець.

— Ні, — відказав Йоджен, — я лише хлопчик, який бачить сни. Зеленовидці — то набагато більше. Вони були водночас і варгами, як ти, а найвеличніші могли вдягати шкуру будь-якого звіра, що літає, плаває чи повзає, могли дивитися очима оберіг-дерев і бачити істини, сховані у глибинах світу.

— Боги, Бране, дарують багато різних дарів. Ось моя сестра — мисливиця. Їй подаровано вміння швидко бігти чи стояти так нерухомо, що вона мовби зникає. Сестра має гострий слух, пильні очі, тверду руку з сіткою та сандолею. Вона вміє дихати у болоті, вільно нестися крізь дерева. Я ж нічого з цього не вмію — не краще, ніж ти. Зате мені боги дарували зелені сни, а тобі… ти можеш вирости вище за мене, Бране. Ти — крилатий вовк, і ніхто не скаже, як далеко та високо ти долетиш… якщо матимеш учителя. Хіба я можу допомогти тобі опанувати хист, якого сам не розумію? Ми пам’ятаємо першолюдей на Перешийку, пам’ятаємо їхніх друзів — дітей лісу… але стільки усього забули, а ще більше ніколи не знали.

Мейра узяла Брана за руку.

— Якщо ми лишимося тут, нікого не турбуючи, тобі ніщо не загрожуватиме аж до кінця війни. Але ти й не вчитимешся… ну хіба що брат зможе тебе дечого навчити, а ти сам чув його слова. Якщо ж ми підемо звідси шукати притулку в Остань-Огнищі або за Стіною, то нас можуть схопити. Хай ти ще хлопчик, але ти — наш принц, син нашого князя, спадкоємець нашого короля. Ми присягнулися тобі на вірність землею та водою, спижем та залізом, льодом та вогнем. Найбільші небезпеки і найбільші дарунки належать тобі, Бране. Тому й вирішувати мусиш ти. А ми — твої слуги, і покірно чекаємо твого наказу. — Вона весело вишкірилася. — Принаймні у цій справі.

— Тобто, — перепитав Бран, — ви всі вчините так, як я скажу? Справді?

— Справді, мій принце, — відповіла дівчина, — тому вам слід добряче подумати.

Бран намагався усе обміркувати, як зробив би батько. Дядьки Великоджона — Готер Хвойдоріз та Морз Ґавин Харч — були люті й войовничі. Бранові здалося, що вони вміють берегти вірність слову і присязі. Та й Карстарки теж. Карголд — міцна твердиня, так про неї часто казав батько. «Ми б не пропали за Умберами чи Карстарками.»

А чи не рушити на південь, до товстого князя Мандерлі? У Зимосічі князь багато сміявся і ніколи не дивився на Брана з такою жалістю, як інше панство. Замок Кервин був ближчий, ніж Біла Гавань, але маестер Лювин казав, що Клея Кервина вбили. Раптом Бран усвідомив, що Умбери, Карстарки та Мандерлі теж могли загинути — так само, як він сам, якби втрапив до рук залізняків або Болтонівського Байстрюка.

Якщо вони лишаться тут, сховані під Розваль-Вежею, їх ніхто не знайде, і він житиме. «Так, я житиму. Калікою.»

Бран зрозумів, що плаче. «Дурна дитина» — мовив він сам до себе. Чи не байдуже, куди йти: до Карголду, до Білої Гавані чи до Сіроводцю? Адже там він усе одно лишиться калікою.

Бран стиснув долоні у кулаки і мовив до друзів:

— Я хочу літати. Прошу вас… відведіть мене до гайворона.

Давос II

Коли він вийшов на чардак, довгий гострий край острова Плавень вже зникав позаду, а попереду виростав з моря Дракон-Камінь. Світло-сіре пасмо диму вихорилося з верхівки гори, позначаючи місцезнаходження острова. «Або Драконощовба зранку непокоїться» — подумав Давос, — «або Мелісандра знову когось палить».

Поки «Танок Шаяли» долав Чорноводу затоку і Гирло, борюкаючись проти зрадливого вітру, Мелісандра ані на хвилину не йшла в Давоса з голови. Величезний вогонь, запалений на сторожовій вежі Гостряка при кінці Масейового Гаку, нагадав Давосові про рубін, якого вона носила на шиї, а коли світ червонів на світанку чи заході сонця, то побіжні хмари набували того самого кольору, що й шовки та єдваби її шурхотливих шатів.

Напевне, вона сама теж чекатиме на Дракон-Камені — у красі та силі, зі своїм богом, своїми тінями та його королем. Давос завжди вважав, що червона жриця вірна та віддана Станісові. Аж дотепер. «Вона зламала і приборкала його, як люди приборкують коней. Якби вона змогла, то помчала б до влади просто на його спині. Ось заради чого вона віддала моїх синів вогню. Я виріжу з її грудей живе серце і дивитимуся, як воно палає.» І він торкався руків’я гарного довгого лисенійського кинджала, подарованого капітаном корабля.

Капітан загалом виявив до нього неабияку добрість. Звали достойного керманича Хораном Сафмантесом, і був він такий самий лисенієць, як Саладор Саан, що володів його кораблем. З кощавого, обвіяного усіма вітрами обличчя дивилися світло-блакитні очі, нерідкі у Лисі — утім, їхній господар уже багато років торгував у Семицарстві. Коли капітан дізнався, що виловив з моря уславленого Цибульного Лицаря, то віддав йому власну бесіду, вдягнув зі свого плеча і подарував пару нових чобіт, які майже не тиснули. Наполіг він і на тому, щоб Давос поділив із ним стіл, але тут сталася біда: шлунок лицаря не витерпів равликів, міног та іншого жирного харчу, який так смакував капітанові Хорану. Після першого ж обіду за капітановим столом Давос решту дня вивішувався за поручні коли головою, а коли іншим кінцем тулуба.

З кожним ударом весел Дракон-Камінь потроху збільшувався. Давос уже бачив обриси гори, а на її схилі — величезну чорну твердиню з химерами та драконовими баштами. Ніс «Танку Шаяли» різав хвилі, а спижева носова подоба розсипала обабіч себе крила солоних бризок. Давос ухопився за поручні, дякуючи, що має чим підпертися, бо пережиті випробування геть його знесилили. Якщо він стояв надто довго, то ноги починали труситися; нерідко і раптово нападав страшенний кашель, і тоді Давос випльовував грудки кривавого слизу. «Та нічого, минеться» — казав він собі. — «Авжеж боги не на те провели мене крізь вогонь та море, щоб тепер убити застудою.»

Слухаючи гуркіт веслярського тулумбасу, стугоніння вітрила, неквапний плюскіт, рипіння весел, він подумки повертався до днів молодості, коли ті самі звуки мрячними тьмяними ранками збуджували у його серці неабиякий жах — адже вони позначали наближення морської варти