Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

«Оскаре, а ти граєш на піаніно?» – «Чого ти вчепилася в це піаніно? Ні, Лі не грає, я не граю, щось ще?» – «Власне, це ти до мене прийшов, а не я до тебе. Певне, питання приніс, якщо не загубив. Тільки от вибач, мені час іти». Я почала сновигати хатою, збирати речі. Оскар мовчки казився, але вдіяти нічого не міг, скаже батькові, що я остаточно втратила здоровий глузд, дізналася, що він не грає на піаніно, та виперла його з хати. Дивно, але поки Оскар не зник, стояв і спостерігав за мною.

Я ж натягнула на себе чорні джинси, а зараз шукала чорний бюстгальтер та светр. Взагалі все це виглядало, наче я була не в себе вдома, а в Оскара, і от-от до нас мала нагрянути Лі, тому я збиралася, наче у лихоманці. «Ти в жалобі?» – долинули до мене його слова. «Ні, мені довірили роль Багіри в шкільній постановці. Ти, часом, не бачив мого хвоста?» Оскар нарешті вшився. Якщо він нині почуватиметься щасливим через те, що ми з ним не разом, я за нього радітиму. Якби не вплив батька, він давно б полишив про мене згадувати, але вплив батька був сильнішим за всі любовні почуття Оскара.

Згодом, схопивши ноти, пішла і я. Коли вийшла на вулицю, зрозуміла, що уявлення не маю, хто з моїх знайомих грає на піаніно і куди мені податися. Можливо, Наташа. Не здивуюся. Останнім часом складалося враження, що вона вміє і здатна на все.

Про всяк випадок я зателефонувала Агаті Райс. «Привіт, слухай, хто-небудь з твоїх знайомих вміє грати на піаніно?» – «Шопена? – скептично поцікавилася Агата. – Чи ще щось, що грають на жалобних вечірках?» – «На жалобних вечірках грають?» – «Звичайно». – «Власне, мені потрібно, щоб хтось заграв мені по нотах, що в мене є. Це ноти, котрі дісталися мені від діда». – «Зайди до консерваторії, певне, що там таких багато. Хоча й там більше чекають на свіжі булочки та каву, ніж на чергову партитуру. Знову твій дід. Бесіда про діда. Навіть я вже не можу того всього чути, ти взагалі розумієш, як хвилюється через тебе Агнес? Егоїстичні діти. Ось чому в мене вас немає. Це єдині істоти у світі, хто перемагає мене в егоїзмі. Марто, чого ти не вгамуєшся?»

«Агато, я серйозно. Мені дуже потрібно почути цю музику». – «Добре, пиши одну адресу. Його звати Берц. Я зараз попереджу його, що ти підійдеш». – «Дякую тобі!»

Сходи, що вели до квартири Берца, були подібні на жирафів. Вигнуті та довгошиї з щербинами, схожими на темні плямки.

Берц відкрив мені двері й відразу відійшов углиб кімнати, наче щось його затягнуло. І щось потужне, бо він виглядав як міцний чолов’яга. Насправді, якби мені показали його фотокартку серед інших і попросили обрати піаніста, його б я не обрала. Пальці Берца більш за все були схожі на стручки бобів, під шкіркою вже сформувалися великі зернятка. «Я – Марта, від Агати», – представилася я, Берц потиснув мені руку, наче загорнув у свою, бобово-пальцеву, його шкіра виявилася оксамитовою, я здивувалася, бо відчула збудження. «Заходьте».

У цій кімнаті не було піаніно. Килим, круглий стіл, посеред якого мружив очі товстий черепаховий кіт. Два стільці і крісло, схоже на гінекологічне. Звичайно, Манфред міг би вигадати й такий інструмент, аби зробили замовлення. «Влаштовуйся», – кивнув Берц у бік крісла. Навіть не уявляю, з я кого дива я його послухалася. «Спочатку варто було б роздягнутися. Не хвилюйся, холодно тобі не буде. Хіба що на мить». – «Ви – піаніст?» Навіщо я про це запитала – йди знай. «Берц – Піаніст. Так. Часто мене звуть так. Взагалі-то я – Джеркоф[14]». Він випростав мені назустріч два середніх пальці, чим нагадав мені «козу» нашого родинного повіреного Олафа.

Я кахикнула. «Якесь непорозуміння, я прийшла, щоб послухати ось це». Я витягнула з папки ноти, протягнула Берцу. Певний час він їх вивчав. «У цьому ритмі? Без проблем, але я не знаю, як швидко ти кінчиш, ну, це не проблема, якщо маєш час. У мене є вдосталь часу. Виглядає це цікаво». Він хитнув головою в бік партитури. «Ти сама це вигадала?» – «Це – Лятошинський», – розгубилася я. «Слов’яни набагато більше тямлять у сексі, ніж хтось думає. Певне, саме цей метод – результат впливу класики. В них балет, так? Опера, так? Ти – слов’янка?» – «Ні. Це – музика Лятошинського». – «Я про інше. Ти давно вигадала, щоб тебе задовольняли в музичних ритмах? Хто був першим? Бах, так?»

Останнім часом майже всі мої розмови виглядали трохи фантасмагоричними, але ця перевершувала решту. Продовжувати розмову варто було б, якби я була менш жінкою, а більше – філософом чи постмодерністом, але я була жінкою, тому – роздяглася.

Я навіть подумати не могла, що прослухаю сонату № 1 Op. 13 для фортепіано Бориса Лятошинського саме так, як я прослухала її сьогодні. Два оргазми, могло б бути більше, якби на початку я не була такою сконцентрованою, власне, на техніці.

Оскільки я не знала, чи цілують на прощання джеркофів, то потисла йому пальці. Неймовірні відчуття. Крім того, це виглядало доречним. Спустившись жирафовими сходами, я написала смс Агаті: «Дякую за піаніста. Виконання бездоганне. Отримала задоволення. Двічі». Агата надіслала у відповідь два знаки оклику й один запитання. «Не змогла на початку розслабитися». Я втамувала її цікавість. Не знаю, наскільки Агата розумілася на Карлсоні, але на жінках вона розумілася чудово, ця жінка себе любить понад усе. От що подумала я, пригадуючи пальці-боби Берца.

Коли я повернулася додому, стан у мене був дивний. Знову захотілося випити. Цікаво, що зазвичай секс ішов після алкоголю, а зараз відбувалося все навпаки. Я в задзеркаллі.

Після того, як першу пляшку було випито, я вирішила, що мені терміново потрібно вилітати до України. Гроші приніс Артур. Я знала, куди мені треба їхати. Звичайно, можна було продовжувати шукати інформацію тут, але я вже дійшла до точки. До точки «G». Тому я замовила квитки в