Читати книгу - "Живі книги"

Жінка нахилила на бік голову, звела брови й уважно вислухала версію ймовірних страшних наслідків для дівчини «за її ж добро». А тоді написала «обіцянку». А після цього дала слово, що завтра купить новий мобільний, з нього зателефонує Женьці і заїде до неї в салон, щоб дівчата її трохи підстригли… А потім… Дві подруги, знайомі лише добу, обійнялися, постояли так хвилинку й розійшлися. Одна – до свого нового дому, друга – на балкон квартири, яка досі так і не стала домівкою.

Дівчина вийшла з під’їзду, зиркнула вгору й рішуче показала Амалії кулак. А та помахала їй і послала рукою поцілунок. Хотіла сісти в крісло, покурити і ще раз прокрутити цей день у голові, але цигарки закінчилися, а місце було зайняте Сильвою. Тож вона повернулася до кімнати, скинула одяг, озирнулася на коробку з-під піци, на салатницю з пінистою рідиною, на розкидані речі, але вже не мала сил наводити лад, вляглася і за мить міцно заснула. Серед ночі відчула, що Сильва лежить поруч, притулившись до того місця на грудях, куди мама в дитинстві ставила їй гірчичники.

35

Уранці Амалію розбудив несамовитий дзвінок у двері. Вона так різко прокинулася, що спершу навіть не могла зрозуміти, де перебуває. Знову закрила очі й принишкла. Дзвінок повторився. Встала, накинула халат і сторожко підійшла до дверей. Скло «вічка» у дверях було тріснуте, тому виднівся тільки темний силует.

– Хто там? – неголосно спитала жінка.

– Це я, Семен, двірник ваш. Я вчора вам замок відкрив, – пролунав знайомий голос.

Амалія подумала, що вчорашню десятку, яку таки тоді йому дала, місцевий ілюзіоніст – золоті руки, певне, пропив і зараз проситиме ще. Але чоловік стояв на диво тверезий і вигляд мав задоволений. Він простягнув жінці пакунок розміром із конверт.

– Ось, веліли віддати вам у руки!

– Мені? Що це? – не спішила забирати передачу вона. – Від кого?

– Звідки мені знати? Назвали адресу, спитали, чи це тут, я підтвердив. Дали десятку й сказали віддати господарям.

– Господарям? – луною здивовано повторила Амалія.

– Якось так.

– То я вам нічого не винна? – простягнула руку жінка.

– Ні. Я не хапуга, двічі за одну роботу не беру! – гордовито мовив двірник.

Амалія взяла пакунок, і серце її закалатало в передчутті того, у що навіть боялася повірити. Вона подякувала Семену й швидко зникла за дверима квартири, мало не придавивши Сильву, яка виходила глянути, що відбувається.

Сіла на ліжко. Поклала перед собою пакунок.

Гіпнотизувала його поглядом.

«Господи! Нехай це буде те, що я думаю!»

Серце тріпотіло в скронях і в горлі одночасно.

Розірвала обгортку.

Два паспорти впали на ліжко.

Український і закордонний.

Руки її затремтіли, а перед очима попливло.

Диво?

Диво ціною в п’ять тисяч доларів?

Але ж могло й цього не бути.

Але що це змінює?

Згадався вчорашній вечір. У мить її цілковитого відчаю звідкілясь з’явилася Женька. Щось говорила, говорила, наводила приклади, переконувала, сварила, лякала, разом із нею плакала, пила коньяк, знову плакала, робила манікюр, замовила піцу, годувала її і кішку, знову говорила, лякала, вмовляла, переконувала, обіймала, смішила, тиснула на жалощі, зрештою пішла додому з її розпискою про те, що найближчого тижня не накладе на себе руки, і взяла обіцянку, що до обіду наступного дня Амалія прийде до неї в перукарню робити нову зачіску. Бо це, мовляв, лікує жінок від депресії. А перед тим купить нову мобілку… Божевільня! Але вона пообіцяла.

Крім того, у цьому вирі слів, сліз та емоцій Амалія зізналася Женьці, що ніяка вона не письменниця, що вигадала це як привід ходити й слухати чужі історії. Сказала, недовго думаючи… А чому ні? Для письменниці мотив цілком прийнятний і зрозумілий. Може, та «письменниця» вистрибнула з її підсвідомості, адже кілька років довелося працювати в бібліотеці, потримати в руках чимало книжок, навіть бачити письменників наживо, коли ті приходили на зустрічі з читачами… Власне, кому це могло нашкодити? Хіба що було ніяково, бо люди розповідали їй щось важливе для них, сподіваючись, що роблять внесок у майбутній роман, думаючи, що краплинка їхнього життя стане літературою. Виходить, вона їх дурила. А деякі історії справді не завадило б увічнити, одна розповідь Крістін про її бабусю чого варта! Та й інші – чим не книжки? Чи хоча б розділи з них? Але вона, виходить, споживала ті сповіді сама, брала їх «для внутрішнього вжитку». І виходить, таки дурила людей. Тому їй раптом стало соромно, коли Женька гладила її по голові і вмовляла, що життя інколи збиває з ніг, але це теж «матеріал» для нових романів… Узяла й зізналася. А дівчина ніби не дуже й здивувалася. Сказала, що це навіть і добре.

Чому це добре? Чим може бути добре, що вона не письменниця, а просто ніхто? Але проїхали. Зізналася, скинула маску.

А от про паспорти вони вчора геть забули. Притомна людина перш за все ішла б до міліції заявити про пограбування та втрату документів. Але не Амалія. Учора їй узагалі було байдуже до посвідчень особи.

Їй захотілося повідомити ранкову новину своїй дивній новій подрузі, але не мала мобільного. Папірець із записаним від руки Женьчиним номером лежав на кухонному столі. Амалія уважно пройшлася поглядом по цифрах і усвідомила, що три останні – «911» – телефон Служби порятунку в США.

– Нічого собі! – прошепотіла вона.

Не сказати, що відучора їй додалося оптимізму чи з’явилися нові мотиви жити далі, але… Принаймні, одній людині на цьому світі вже було не байдуже до неї.

«Що ж, тиждень так тиждень! Зрештою, я ж збиралась іще пожити в Греції… Дещо залишилося на рахунку в банку. І на це можна якийсь час скромно існувати тут. Якщо не скромно, то менше. Яка різниця, скільки існувати, коли не знаєш навіщо? Що ж… нехай буде тиждень, якщо пообіцяла. Зберуся із силами і… житиму, як досі. Пограю в гру, ніби я досі готуюся до поїздки. А потім поїду… корабликом туди-сюди по Дніпру, – жінка сумно посміхнулася. – Власне, хіба важливо, куди їхати, якщо в один бік?»

36

Вправні руки майстрині кружляли над її головою, клацали ножиці, поскрипувало під ними волосся, хоча спочатку на запитання «Що будемо робити?» Амалія тільки знизала плечима. Але Женька, яка підвела її до майстрині і всадила в крісло, відреагувала