Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона глянула на Германа суворо і навіть з викликом.
— Ой, як важко жити зараз у нашій країні… — зітхнув Шпехт. — Недарма сказав поет: надав мені чорт народитись тут з душею й талантом!
— Чудові слова! — вигукнула Дора. — Я підписуюсь під ними обома руками. Так, з цієї країни треба тікати, але куди? Бог покарав людей, віднявши у них розум. Я гадаю, коли нема на світі спокійної оселі, треба створювати її в собі, відгороджуватись од ненависті…
Видно, Дора потрапила у свою стихію — почала просторікувати про необхідність втечі від світу — нехай будуть війни, революції, а для справжньої людини, мовляв, усе це не має істотного значення.
“І нічого ти не зрозуміла, — подумав Шпехт роздратовано. — Пушкін, вимовляючи. ці слова, думав про свою вітчизну, вболівав за неї, а тобі спокійної оселі захотілось…”
Дора з її химерною філософією все більше дратувала Германа, але він розумів — її слимацька позиція характерна для частини німецької інтелігенції, котра намагалась проводити вичікувальну політику. Політика ця, правда, збанкрутувала — гітлерівська військова машина втягувала в себе усі без винятку верстви населення, але ж такі, як Дора, хоч на словах продовжували відстоювати свої переконання..
Шпехт, звичайно, не дозволив би собі розпочати полеміку з Дорою — це зовсім не входило в його плани, хоч йому і кортіло заперечити їй. Він був приємно здивований, коли нараз Мор почав” суперечку з дівчиною.
Вони вже пообідали й сиділи у вітальні. Мор ходив по кімнаті і, дивлячись собі під ноги, говорив:
— Ми позамикались у своїх квартирах і намагаємось не висовувати носа на свіже повітря. Так, так, це — квінтесенція ваших поглядів, Доро, і смішно було б заперечувати це. Чи не помічали ви, як відрізняються кімнатні рослини від тих, що розвиваються в природних умовах? Вони низькорослі й миршаві, а спробуйте пересадити їх — швидко наберуть сили. Уявіть собі, що сталося б, якби всі думали лише про міцні замки у дверях? Якщо й не всі, то ті, кого ви називаєте духовним надбанням нації? Ми втратили б створену віками цивілізацію, сприяли б пробудженню низьких інстинктів, жорстокості. Руйнівні сили взяли б верх і все — шкереберть!
— Але ж, — спробувала вставити слово Лотта, — ви намалювали картину, близьку до реальності.
— На жаль… — не заперечив Мор. — І все це стало можливим, бо я і ви погодились з існуючим порядком, у вирішальний момент сховали голову під крило. А потім уже було пізно… І ми знову мовчки скорилися… Хоробріші або загинули, або марширують у смугастих халатах за колючим дротом, а ми стали слухняною тягловою силою, проповідуємо покірність і ховаємось за дверима з замками найновішої конструкції.
— То що ж ви пропонуєте? — не втрималась Дора.
— А я не лікар і не збираюсь виписувати рецепти, — буркнув Мор. — Не треба ставити такі запитання людині, яка сама собі не може дати ради…
— І все ж вихід повинен бути… — обережно почав Шпехт.
Мор подивився на нього так, ніби вперше побачив.
— Звичайно, звичайно, — погодився, — тільки все це не для мене.
Він якось відразу скис і, Германові здалось, — шкодує про свій спалах: швидко попрощався й зник.
Шпехт сидів мовчазний і зосереджений, обмірковуючи сьогоднішні події. Думка про те, що Мор стривожився, побачивши його, не виходила з голови. Згадував запитувальні погляди Роберта, збентеження і навіть острах, який помітив у його очах. Все це суперечило поведінці Мора по обіді, та й, може, даремно шукати тут щось спільне…
Лотта кілька разів зверталась до Германа. Помітивши його неуважність, підвелась.
— Завтра ми будемо цілий день разом, моя люба, — поцілувала Дору в щоку.
Рушили пішки. Надвечір трохи приморозило, та все одно в повітрі вже відчувалось дихання весни. Йшли мовчки. Лотта вловила — думки Германа десь далеко-далеко. Обережно, щоб не потривожити, взяла його під руку. Герман взяв її маленьку руку, тримав міцно, наче не хотів пустити, і Лотта пошкодувала, коли назустріч раптом вискочило таксі. Вже біля дому Герман потер чоло і запитав:
— Я не здаюся сьогодні надто похмурим?
Лотта засміялась, похитала головою…
Мор з’явився у Дори опівдні. Шпехт випередив його і встиг повісити картини так, щоб на них падало розсіяне світло. Роберт відразу оцінив це. Він одійшов на кілька кроків і довго стояв, жодним рухом не виказуючи свого враження.
— Матейко є Матейко! — мовив нарешті й сів на стілець перед картиною. — Я люблю його ранні твори. Колись у Кракові я побував у музеї Матейка і скажу вам, — такого баталіста пошукати треба. Не холодний літописець, а повний пристрасті — наче сам був учасником подій… А цей етюд належить до пізнього періоду. Думаю, характерний для Матейка того часу. Бувають же такі метаморфози — зрілий майстер поступається юнакові. Але ж, — зітхнув, — Матейко залишається Матейком!..
— А мені більше подобається пейзаж, — втрутилась Лотта. — Подивіться, скільки в ньому повітря й простору!
— Чудовий пейзаж, — погодився Мор. — Я чув про Васильківського, та бачу його картину вперше. Її могла написати людина, яка знає і любить степ. Дивіться… — підхопився раптом з стільця, ступив крок убік. — Коли глянути звідси, то, бачите, марево нависло над степом… Спека, все принишкло, і лише жайворонок купається у повітрі… Краса неповторна… Де ви дістали це чудо, Шпехт?
— У одного краківського спекулянта. В нього монополія на збут картин. Ці полотна були найкращими.
— Я їздив у Краків ще перед війною. Хотів подивитись на Вавель і на олтар Віта Ствоша у Маріатському костьолі… До речі, — кинув зненацька, — де ви живете у Кракові?
— Поблизу Вавеля, на вулиці Міцкевича, — не думаючи відповів Герман. Він непогано вивчив Краків — два тижні жив там перед поїздкою до Берліна.
— Чудовий район. Багато зелені й величезні башти фортеці…
— У Кракові я ніяк не можу позбутися думки, що живу в середньовіччі. Заплющу очі — і бачу кінних рицарів, яскраві знамена… Прекрасне місто!
І знов Германові здалось, що Мор дивиться на нього пильним насмішкуватим поглядом. А може, це гра його фантазії?
Роберт вирішив відзначити придбання нових картин і запросив всіх до ресторану.
— Тільки, — попередив, — мені хотілося б запросити ще одну людину. Ви його знаєте — штурмбанфюрер Амрен. Він трохи потурає мені, ну, і слід підтримувати дипломатичні стосунки.
— Це той, котрий був з вами у Бреслау? — здивувалася Лотта. — Він же типовий бурбон!
Шпехт не міг пропустити чудової нагоди — коли ще вдасться влаштувати зустріч з штурмбанфюрером!
— Але ж Амрен потрібен Мору, — сказав. — Та й я хочу з ним зустрітися.
— Будь ласка, — відразу відступила Лотта, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ювелір з вулиці Капуцинів», після закриття браузера.