Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

У яскраво освітленому ресторанному залі грала музика, співали безголосі декольтовані дівчатка. За більшістю столиків сиділи військові, співачки їм подобались, і вони лунко аплодували. Багато пили й голосно розмовляли, сміялись і танцювали, сперечалися й вихвалялись своїми фронтовими подвигами.

Шпехт сів так, щоби поруч залишилося вільне місце для Амрена. Той приїхав незабаром у новісінькому мундирі.

— Ви сьогодні як блискуча монета, гер штурмбанфюрер, — подав йому руку Мор.

— Обер… — поправив Амрен.

— Що — обер? — не зрозумів Роберт.

— Оберштурмбанфюрер, — не зміг приховати щасливої усмішки Амрен. — Вчора одержали наказ.

— Поздоровляю!

Герман почав наливати коньяк.

— Вип’ємо за успіхи ще одного оберштурмбанфюрера! — вигукнув Роберт. Слова “ще одного” мовив трохи іронічно, та Амрен купався у променях слави й не помічав нічого. Він поблажливо поплескав Германа по спині, запитав про його успіхи і, не чекаючи відповіді, нахилився до Дори — з пасербицею групенфюрера Лауера слід бути завжди люб’язним.

— За що вам присвоїли таке високе звання? — запитала дівчина, і очі її лукаво блиснули.

— За службу, — не моргнувши оком, відповів Амрен. — Звичайно, за сумлінну службу.

— Коли ж ви встигли так відзначитись? Може, подвиг…

— А чому б і ні?..

— Ах, як цікаво! Розкажіть, будь ласка.

— Не можна, це таємниця.

— Подвиг не може бути таємницею! — з пафосом вигукнула Дора, непомітно підморгнувши іншим. — Він повинен стати прикладом для всіх!

Амрен налив собі коньяку.

— Іноді подвиг зовні не відрізниш од буденних справ, — почав пояснювати він, — та коли подивитись глибше, то саме ці буденні справи і є основою, так би мовити, коренем подвигу… так би мовити… — Заплутавшись, Амрен потягнувся до коньяку й випив його одним духом.

Герман прийшов йому на допомогу:

— Оберштурмбанфюрер має на увазі масовий характер героїзму в нашій армії, панове. Він, мабуть, хоче сказати, що сама служба в нашій армії є подвигом! — додав двозначно.

— О! — Амрен підняв палець. — Краще не сказав би навіть сам доктор Геббельс!

Лотта не втрималась і пирснула, а Дора вдала, що розчарована:

— А я думала, що, скажімо, спіймали шпигуна…

— Що шпигун! — бундючно закопилив губу Амрен. — Я шпигуна за півкілометра відчуваю.

— Невже? — наївно запитала Дора. — І як же це вам вдається?

— У оберштурмбанфюрера чудовий нюх, — єхидно вставив Мор.

— Жартуєте… — благодушно посміхнувся Амрен. — Але ж доля правди в цьому є. Гарний контррозвідник відчуває ворожого агента. Інтуїція, так би мовити… Досвід, розум. Я сказав би — талант…

— І всього цього, — підняв келих Шпехт, — не позичати нашому оберштурмбанфюреру. Я п’ю за ваш новий мундир!

Мор з цікавістю спостерігав за Германом. Потім звернувся до Амрена:

— Ви задоволені, що зустрілись зі Шпехтом? У Бреслау, здається, ви знайшли спільну мову…

Шпехт відчув у цих словах якийсь незрозумілий натяк. Підвів очі на Мора, витримав його довгий погляд.

— Шпехт — чудовий хлопець, — вигукнув Амрен, — ми розуміємо один одного з півслова. Як справжні фронтовики.

— Ви були на фронті, гер оберштурмбанфюрер? — здивувалась Дора. — А я й не знала…

— На Східному! — з гордістю уточнив Амрен. — І не один комуніст поліг від цієї руки!

Він підняв угору кулак.

“Наволоч! — подумав Герман, згадавши, як стріляв Амрен у полонених. — Наволоч і кат!” Очі у Шпехта побіліли від гніву, губа нервово сіпнулась. Але цієї хвилини він почув голос Мора:

— Я також задоволений, що зустрівся з вами, Германе!

Шпехт вже опанував собою. Мор вперше назвав його по імені… Що це — тонка психологічна гра чи дружня допомога?

— Ви не танцюєте, Германе? — поспитав Мор. — В такому разі я дозволяю собі запросити вашу даму.

Перед Дорою виструнчився молоденький лейтенант, що сидів за сусіднім столом. Герман і оберштурмбанфюрер залишились на самоті.

— Нарешті ми зможемо спокійно випити, — зітхнув Шпехт.,

— Люблю жінок без претензій, — підморгнув йому Амрен.

— Менше клопоту, — підтакнув Герман…. Оберштурмбанфюрер був невтомний у пияцтві.

Ковтав коньяк майже не закушуючи, та п’янів повільно. Лише почервоніли очі. Відверто почав залицятись до Лотти.

— У вас серйозний суперник, Германе! — попередила ювеліра Дора. Від вина вона розрум’янилась, очі блищали, і Герман подумав — дівчина не така вже й некрасива, як здалось раніше. Колишня неприязнь до Дори зникла.

— Я не боюсь суперників, — відповів.

Лотта подякувала йому ледь помітним рухом руки, а оберштурмбанфюрер погрозив пальцем.

— Коли б ти не був моїм другом, — сказав з п’яною відвертістю, — я відбив би у тебе фрау Геллерт.

— Але ж ти мій друг!

Мор стежив за ними цікавими очима

— Як швидко сходяться люди, — мовив чи то насмішкувато, чи то заздрісно, — І стають друзями…

— Бо не такі відлюдьки, як ви, — докірливо сказала йому Дора. — І не чекають, поки дівчина запросить їх танцювати…

Вечір минув швидко. Герман навіть здивувався, що вже перша година. Амрен розвозив усіх у своїй машині. Прощаючись з Шпехтом, нагадав:

— Ми скоро зустрінемось. Я подзвоню.

— У вас уже спільні справи? — здивувався Мор.

— А чому б ні? — відрізав Амрен.

Мор знизав плечима і нічого не відповів.

Минали дні, а Шпехт ніяк не міг налагодити дружні стосунки з Мором. Вони зустрічались мало не щодня. Обережно, аби не здатись настирливим, іноді за допомогою Дори й Лотти, Шпехт промацував Роберта. Мор бував балакучим, сміявся, висловлював ризиковані думки, та коли Герман хоча б трохи зачіпав питання, пов’язані з його роботою, мовчав або відбувався жартом.

“Розумний мужик, нічого з нього не витягнеш”, — думав Шпехт, та не відступав, уже з власного досвіду знаючи, як іноді незначна дрібниця, випадкове слово можуть відкрити те, за чим марно полюєш тижні. Не забував він і про Амрена. Вони ще раз відвідали ресторан — есесівець познайомив Германа з молодими і вродливими дівчатами; умовились найближчим часом зустрітись в інтимнішій обстановці, та оберштурмбанфюрер подзвонив, що на деякий час виїжджає з Берліна.

П’ятнадцятого березня, в день, призначений майором Скачковим, рівно о третій Герман вже був у центрі міста. По широкій Унтер-ден-Лінден проносились автомобілі, хлопчина-газетяр захриплим голосом викрикував останні вісті, на крайньому будинку Фрідріхштрасе виблискувала золотом вивіска фешенебельного ресторану.

Герман згадав: саме оця вивіска і дзеркальні двері ресторану, за якими стояв суворий швейцар з золотими галунами, колись здавались йому, гімназистові, вершиною розкошів і помпезності, наче за скляними дверима не просто п’ють і обідають, а священнодійствують. Швейцара зараз не було, дзеркальні вітрини обкладені мішками з піском і заклеєні навхрест паперовими стрічками, одної літери на вивісці не вистачало, а на протилежному боці вулиці ще диміли свіжі руїни — певно, бомба влучила в будинок під час вчорашнього нальоту. Пожежники розбирали ще гарячу цеглу, відшукуючи хід у підвал, а люди йшли мимо, не звертаючи