Читати книгу - "Яса. Том 2"

— Стріляти божих птахів на даху церкви?

— Моя церква, мій і одвіт, — блиснув чорними зіницями Дорошенко.

— І хіба можна… Хіба можна заставлятися на таке? — з серцем мовив Сірко. — Чув я, гетьмане, про твої лихі дивацтва. Але щоб отак… Цур від того мене й тебе… Я можу стрілити чортові в око, але в голубів не буду.

— Як хочеш, — напрочуд легко погодився Дорошенко. — Я ще покажу, живий я чи мертвий.

— Тоді для чого обплівся чужою лозою? — запитав кошовий.

В цю мить на дзвіниці соборної церкви, якої звідси було не видко, забовкав великий дзвін. Сірко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловік.

— …Що мушу робити?

Гетьман повторив слова, яких не почув Сірко.

— Не знаю, — щиросердо зітхнув кошовий, і були в тому зітханні й співчуття, й огуда, і смуток. — Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужі сили. Ну, може, й не щасно… А все — таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кінець. Много літ зичив тобі добра й побіди. Хотів, аби з’їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з — поміж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гурті й батька легше бити. І вже поготів оборонитись од ворога. Весь вік ми косимо не собі жито. Косимо нарізно, різним господарям — то ляхам, то, як ти оце, туркам, то ще комусь, і з того вони мають зиск, а ми — лихо.

— Випало нам багате поле, та поміж широких шляхів.

— Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й ті шляхи. Покладав колись я надію на тебе. Сподівався, піднімеш високо булаву…

— А нині? — похмуро, вже без надії запитав гетьман.

— Не вірю. Пізно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кіньми. — І по хвилі: — Про себе багато думаєш.

— Звідки така впевненість?

— Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.

— Може, — погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. — І ворони клювали один одного… І найсмирніший осел вбив найбільшого лева.

— Ти про що?

— Про воронів, які клювали один одного…

— Це зі Святого писанія?

Дорошенко вдоволено усміхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай і славетним, але ж «болотяним» полководцем.

— Літописці—історики оповідають, що таке було перед кончиною Македонського. Спочатку він дав великий банкет…

Сірко ледь поблід, потер долонею підборіддя.

— Банкет і ти дав великий. Може, й перевершив…

Колючим поглядом Дорошенко помацав Сірка. Але той був незворушний. Всміхнулися обоє. Вперше за три дні.

За мить гетьман знову спохмурнів. Бликнув з — під брів очима.

— Король польський шле до мене послів. Обіцяє заступництво, права і вольності.

— Всі королі обіцяли. А сповнив хоч один обіцянку? Приїжджав перед Великоднем од нього і до мене гонець таємний. Обіцяв булаву…

Дорошенко підхопився, аж похитнувся важкий стіл.

— Неправда…

— Клянуся святою Покровою…

Дорошенко важко опустився на стілець.

— І ти?..

— Як бачиш, приїхав до тебе.

Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборній церкві дзвін, і були його згуки дратівливі обом. Гетьманові аж кортіло послати когось, щоб спинив дзвонаря, але на те не зважився. Сумні звуки пливли крізь мальовані шибки, вони, здавалося, стелилися по чомусь живому, накривали його чорним оксамитом. По тому, що кривавилося надією, засівалося кулями, проростало ратищами, а потім не збулося. Кілька разів гетьманові здавалося, що хапав те живе голіруч, але потім воно знову випорскувало й мріло, як марево в гарячих причорноморських степах.

Либонь, тільки один раз випустив його з власної вини. Того не міг вибачити собі все життя. Воно мучило, як випита згарячу отрута, од якої вже не можна порятуватися. Це сталося, коли він, погромивши многогрішнівців, мав доконечно добити їх, не давши доскочити фортець і зачинитися в них. Він уже вів свої полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вік хитається від утоми з боку на бік перед його очима вороний білоногий кінь) і прохрипів підступну вість: гетьмана зрадила дружина. Це було як випал гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутулені спини ворогів, але він уже не бачив їх, світ йому заступили чорні, як вуглини, очі, що сміялися до когось іншого. Жінка обіймала когось іншого, відчиняла комусь іншому двері опочивальні в той час, коли він шаблею захищав своє і її панство та честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому, й він, полишивши ворога на Божу волю, полишив військо на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жінку та її милосника. Стугоніло серце, стугоніла під копитами дорога, й падали на неї гарячі сльози любові й прокляття. А поки давав лад у власному домі, пропав встановлений лад у війську.

Все спливло з роками: любовне очманіння, солона отрута ревнощів, і назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та шкодування втраченого. Він навіть гаразд не знав, чи дружина зрадила справді та хто був її коханцем, — челядь стала на захист її честі. Й не знав, хто той гонець, бо потім ніколи з ним не бачився. Хтось його підіслав? А може, то був чорний посол самої долі — він не втопився в Дніпрі, не спіткнувся під ним кінь, не натрапив у байраці на розбійників. Все життя гнав його од себе й не міг прогнати. Той їздив слідом на вороному й посміхався злорадно. Найчастіше появлявся тоді, коли гетьман почував скруту. Все можна повернути назад: гінця, зруйнувати збудований дім, перекувати шаблю, не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, і покута — до могили.

Звичайно, так розмірковує тепер. Коли найсолодші поцілунки здаються пісними. А тоді він кохав. Кохав шалено. Й відданий з милих уст комусь іншому один поцілунок дорівнював життю. Яка химерія? Який незбагненний світ!

Бемкали дзвони, вони були сумні, здавалося, дзвонили по небіжчику. Але ж, здається, ніхто із значних людей не помер у місті, щоб оповіщати про те з дзвіниці соборної церкви. А може, й це чийсь підступ? Йому враз пригадалися дзвони на минулорічний Великдень. Веселе свято, а мідь гуділа важко, печально. Він тоді наказав зупинити дзвонарів, але ті замкнулися на дзвіниці й не пустили козаків. Гетьман їхав зі Стіни в Чигирин. Грав під ним кінь, тріпотіли над ним знамена — все, як і завжди, — підскакали до брами й мусили зупинитися. Вузький проїзд заповнили татари — вели ясир, відкуп. Іржали коні, ревіла