Читати книгу - "Пан Ніхто"

Судячи з усього, Младенов ще додому. Це для мене зручна нагода спекатися того маленького сірого «сітроена».

Таксі повертає на вулицю Параді. Не звертаючи на нього уваги, їду собі далі, дістаюся бульвару Османн і прямую на майдан Етуаль. «Сітроен» тримається на віддалі. Це не випадково. Роздумуючи, як краще втекти, я раптом помічаю ще один елемент, часто повторюваний, але вже попереду: темно-синій спортивний «меркурій», що з'явився ще на бульварі Кліші. Отже, мене оточено, до того ж попереду мчить потужний автомобіль, тікати від якого просто безглуздо.

Якщо попри твої несподівані повороти за тобою й досі стежать з двох автомобілів, логічно припустити, що між ними існує радіозв'язок. Це ускладнює можливість утекти. І мені лишається тільки розпрощатись із машиною й повернутися до традицій славетної піхоти.

Я втрачаю будь-який інтерес до майдану Етуаль. Мій намір — створити враження, ніби я їду до Ліди, і потім раптово зникнути — відпадає. Розпрощатися з машиною — аж ніяк не означає кинути її десь на протилежному кінці міста. Звертаю на вулицю Тронше. Діставшись до бульвару Мадлен, знову бачу попереду темно-синій «меркурій», їду далі, не виявляючи ознак паніки. Зупинившись перед червоним світлофором, тримаю однією рукою кермо, а другою висовую шухлядку для рукавичок і ховаю до кишені свою вранішню покупку, не забуваючи й про упаковку, бо назва магазину може виказати мене.

Тепер машина порожня. Треба лише кудись поставити її. Зразу ж за Бірже круто повертаю й опиняюсь на вулиці Вів'єн. Темно-синій «меркурій» губиться десь, але «сітроен» — за сто метрів від мене. Раптово зупиняюсь, вискакую з машини й ховаюся в пасажі Вів'єн. Пасаж довгий, поділений під прямим кутом. На правому розі стара букіністична книгарня, вітрини якої захаращені полицями з запорошеними книгами. Згадуючи про Тоні, повторюю його трюк. Заходжу до книгарні з виглядом людини, яка заглянула сюди з простої цікавості, і перебираю томи на стелажах у кутку, навіть не читаючи назв. Книгар, літній здоровань із добродушним обличчям, не звертає на мене ніякої уваги. Він розмовляє з літнім клієнтом про фантастичну ціну, що за неї на якомусь аукціоні було продано перше видання «Квітів зла». Потім мова заходить про самого Бодлера і його місце у французькій поезії: один з опонентів вважає його парнасцем, другий — символістом. Однак зараз мої думки зайняті не стільки «Квітами зла», скільки маленькою зловісною квіткою, що носить скромну назву «Незабудка». Та це не заважає мені стежити крізь шпаринку між полицями за рухом у пасажі. Через кілька хвилин повз вітрину йде незнайомець з характерною ходою детектива, який тільки заради пристойності стримується, щоб не побігти. Трохи згодом такою ж ходою поспішає інший чоловік, але в зворотному напрямку.

Тим часом я переглянув горішню полицю й беруся за другу. В таких випадках не треба гарячкувати. Яскравий доказ цьому — випадок з Тоні. Досить передчасно з'явитися на вулиці — й почнеться ланцюгова реакція, що виведе тебе на той світ. Не виключено, що з Тоні скоїлося лихо тільки тому, що він шугнув до книгарні, а не до бістро. Коли б він сховався в бістро, то був би привід випити, а в книгарні трохи покрутишся — і треба тікати.

— Ви щось шукаєте? — люб'язно звертається старий, нарешті помітивши мене.

— Шукаю перше видання «Кандіда», — відповідаю я.

— Ха-ха-ха! Я також. Якщо знайдете, скажете й мені. — Він дивиться на мене так, наче я сказав щось дуже дотепне, й додає: — До речі, ви мусите знати: перше видання «Кандіда» ні за форматом, ні за обсягом не схоже на книжки серії «Ілюстрасьйон».

Дякую за інформацію й залишаю книгарню. Про всяк випадок виходжу з другого боку пасажу й незабаром опиняюся в парку поблизу Пале-Рояль. Парк оточений довгими аркадами, там зрідка з'являються самотні перехожі й добре видно, чи йде хтось слідом за тобою. Для певності прогулююсь уздовж усіх аркад, потім виходжу на майдан Пале-Рояль і наймаю таксі.

— Чудова погода, еге ж? — каже літній шофер, заводячи свою таратайку.

Він з тих, що люблять побалакати.

— Чудова! — ціджу крізь зуби, хоч у мене з цього приводу інша думка.

________

Ключ зрадницьки скрегоче у заіржавілому замку, та довкола на сходах жодної душі. Входжу до темного приміщення й зачиняюся. Вглибиш є ще одні двері — мабуть, чорний хід. Про всяк випадок натискаю на них і пересвідчуюся, що й вони замкнені. На стіні — вимикач, та я не наважуюсь перевірити, чи є освітлення. Крізь маленьке віконце за масивними ґратами, під самою стелею, в кімнату сіється чимало світла.

Треба поспішати: сутеніє, і скоро в кімнаті стане темно. Будь-яке зволікання зменшує мої шанси почути те, що я міг би почути, коли б діяв швидше.

В це приміщення не заходили роками, бо стіни рясно засновані павутинням. У куток зсунуто дві старі шафи, кілька поламаних стільців і купу книжок та газет, укритих таким шаром пилу, що навіть букініст із пасажу Вів'єн навряд чи звернув би на них увагу. Моя увага зараз прикута до камінів уздовж стін. Пригадую розміщення квартири Младенова й вирішую, що камін, який веде до його холу, другий праворуч.

Озброївшись кишеньковим ножиком і терпінням, виколупую з каміна одну цеглину, потім другу, намагаючись не здіймати зайвого шуму. Прикріплюю до дротика мікрофон і опускаю в отвір так, щоб він не виглядав з каміна в холі Младенова. Потім прив'язую дрота до поламаного крісла, а на другий кінець прилаштовую навушники й підсилювач. Усівшись на запорошеному стільці, надіваю навушники й обережно припалюю сигарету. Ніколи не думав, що на горищі працюватиметься так зручно.

Якийсь час нічого не вловлюю. Потім чути, як відчиняють і зачиняють двері і ще якийсь шум. Тоді розрізняю ледве чутний дзвоник, двері знову відчиняються — й долинає звук кроків.

— Навіщо ти привів сюди цих двох типів? — невдоволено промовляє Младенов.

— Це охорона, — відповідає трубним голосом Кралев.

Неважко здогадатися, що «ці двоє» — Ворон і Вуж. Риплять стільці. Очевидно, гості сідають.

— Вільямса ще немає… — після паузи озивається старий.

— Вільямс не прийде, — сухо відповідає Кралев.

— Як не прийде? Адже нам треба конкретно домовитись про наступну операцію.

— Про все вже домовлено. Відповідальність за проведення операції покладено на мене.

— Чого це раптом?

— А так. На балачки нема часу. Завтра вже треба вирушати.

— Гаразд. Отже, зі мною не рахуються. Навіщо ж було призначати цю зустріч?

— Поговоримо про інші справи, — грубо кидає Кралев.

— Слухай, Кралев: якщо ти гадаєш,