Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Це ми ще побачимо, — сухо відповідає Кралев.

— Як це «ще побачимо»? Хіба ти не чув, що сказав Вільямс сьогодні вранці?

— То було вранці. А зараз вечір. За цей час багато що змінилося.

— Що могло змінитися? — підвищує голос Младенов. — Ти знову заводиш інтриги? Якщо за Димова тобі минало, то при мені такі номери не пройдуть, затям! Твоїм примхам треба покласти край, розумієш?

— Саме для цього й прийшов, — так само спокійно проказує Кралев. — Ти на краю прірви, Младенов. Сьогодні твій останній вечір!

— Навіщо влаштовувати сцену? — обережно вигукує старий, та в голосі його чутно нотки підсвідомого страху.

— Дійсно, ми не в театрі, — похмуро відповідає Кралев. — Ми прийшли виконати вирок. Його винесли інші, а ми лише виконаємо.

— Який вирок? — запитує старий зовсім перелякано.

— За вбивство Димова. Ти вбив Димова, щоб посісти його місце. А перед цим одружився з його спадкоємницею, щоб привласнити його гроші.

— Тут сталася помилка…

— Помилка, тільки твоя. Та прощення не буде нікому, — кидає Кралев.

— Кажу тобі: сталася помилка, — панічно переконує Младенов. — Димова вбила Мері Лямур.

— У Мері Лямур не стало б на це ні глузду, ні хоробрості. їй нічого не давав шлюб з тобою.

— Не все так просто, чоловіче!..

— Вбивство Димова — це тільки один твій злочин, — веде далі Кралев, не слухаючи старого. — Другий злочин ще тяжчий: ти ввів у Центр Бобева!..

— Але ж уранці я вигнав його. Я вигнав його…

— Так, але після того, як привів. І після того, як він завдав нам багато лиха й наробив би ще дечого, коли б я не втрутився.

Кралев у цей час, мабуть, підводиться чи збирається підвестись, бо чути, як старий йому каже:

— Сідай, Кралев. Сідай, і давай в усьому розберемося.

І тут же лунає голос Кралева не до Младенова, а до когось іншого:

— Ну ж! Чого зволікаєш? Ждеш, поки він почне кричати?

— Заждіть… — волає Младенов.

Ляскають чотири постріли з пістолета з глушителем. Потім — хрипкий голос Ворона:

— Так ми всіх переполошимо. Треба було робити це десь в іншому місці. Тут не приховаєш…

— Годі приховувати, тепер візьмемося за того негідника Бобева, — озивається Вуж.

Я скидаю навушники й підводжуся. В приміщенні вже майже споночіло. Тільки біля вікна й досі витають сіро-синюваті сутінки. І в цих сутінках завмерла постать Кралева з націленим на мене пістолетом.

________

— Усе чув? — запитує Кралев трубним голосом, тримаючи пістолет, націлений мені в живіт.

Я мовчу, гарячково оцінюючи становище, й намагаюсь знайти якийсь вихід. Але виходу немає.

— Чув, кажу? — голосніше повторює Кралев. І, бачачи, що я не збираюся йому відповідати, додає: — Якщо ти чув, то вже знаєш, як це робиться.

Я міг би несподівано стрибнути на нього, але це надто відчайдушний вчинок, бо куля зіб'є мене раніше, а навіть якщо й не зіб'є, то за дверима напевно чатують Ворон і Вуж, і те, що не встигне зробити Кралев, вони зроблять спільними зусиллями. І все таки раптовий напад — єдина надія. Тому я уважно стежу за рухами Кралева, вичікуючи слушного моменту. Та й він пильнує за мною. Кралев, здається, по-своєму зрозумів мій напружений погляд і несподівано, майже з цікавістю запитує:

— Що, злякався?

«Можливо, це тільки гра», — зринає думка. Може, Кралев лякає мене пістолетом, аби щось випитати. Але й це не тішить. Якщо він навіть прийшов випитувати, це «щось», звісно, буде тим, чого я ніколи не викажу. Отже, і тут на мене чекає та сама доля.

— Мені теж винесено вирок? — запитую я, аби хоч про щось довідатись.

— Смертний, — уточнює Кралев.

— Схоже, що ти виносиш вироки й сам виконуєш їх.

— Виношу не я, — відповідає Кралев. — І ти знаєш це, тебе попереджали, одначе ти звик вдавати дурника.

Я мовчу, міркуючи, як би трохи затягти розмову, поки надворі зовсім стемніє, а тоді можна накинутись на нього.

— Ти прикидаєшся дурником, але це вдається тобі лише завдяки тому, що ти й справді дурень, — веде далі Кралев. — Якби ти не був дурним, то раніше зняв би навушники. Це не врятувало б тебе, але мені важче було б тебе тут застукати. Якби ти не був дурним, то мусив би збагнути, що гонки на машинах — дитяча забава. Ми ще вчора вмонтували у твій автомобіль маленьку деталь, яка подає в ефір сигнали і повідомляє нас про твоє місцезнаходження. Навіть якщо тобі вдається на деякий час утекти від нас, ми швидко знаходимо тебе. Так виявили тебе й учора ввечері, коли ти приїхав вистежувати нас…

— Я вже казав тобі, що в мене було побачення.

— Але ж я не такий телепень, щоб повірити твоїм вигадкам. А ти сьогодні по обіді повірив, що ми дали тобі спокій, і подався сюди, хоч тебе вже виглядали з віконця сусіднього будинку, не витрачаючи сил на гонитву…

Я краєчком вуха слухаю його самовихваляння і продовжую аналізувати своє становище. З усього видно, що «сітроен» і спортивний «меркурій» були послані не Кралевим. Отже, коли б мені якимось дивом навіть пощастило вирватися з рук Кралева, я потрапив би до рук інших. Можливо, я не такий дурний, як про це каже Кралев, а все ж недостатньо обачливий. Коли б я чимось заклав двері, що ведуть на чорний хід, Кралев так легко не дістався б сюди. Хоч навряд чи й це допомогло б. І взагалі тепер я можу поскаржитися тільки своїм батькам…

— Я прийшов допомогти Ліді, — кажу я, аби щось сказати. — Ліда думала, що ти захочеш поговорити про неї з її батьком, тому чекає наслідків вашої розмови й потім.

— Не бреши, — перебиває Кралев. — Ліди в Парижі немає. Нам це точно відомо. Все це наслідки твоїх паскудних махінацій…

— І за це мені винесено вирок?

— Ти добре знаєш за що! Ти зрадник, Бобев, і зараз поплатишся життям за свою підлу зраду.

— Це я чув ще тоді, як ви хотіли мене скупати у ванні.

— Тоді проти тебе були дрібні звинувачення. Ми думали, що ти лише французький агент. А як розібралися, то виявилося, що ти до всього ще й болгарський!

— Чи ти сповна розуму? — тихо промовляю я. — Ти навмисне вигадуєш, щоб поквитатися зі мною за інше.

— Хай буде так, — відступає