Читати книгу - "Вершник без голови"

Цю переміну спричинив не вміст кошика, що нічим не різнився від двох попередніх, — а зміст записки, прив'язаної стрічкою до плетива.

— То це всього-на-всього Ісідора! — пробурмотів мустангер, побачивши напис на згорнутому папірці. Потім з байдужим виглядом розгорнув його і став читати.

Записку було написано по-іспанському. Ось її дослівний переклад:

«Донові Морісіо Джеральду.

Дорогий сеньйоре!

Цей тиждень я гостювала в дядечка Сільвіо. Там я почула, що Вас поранено й що в готелі не приділяють Вам належної уваги. Прийміть, будь ласка, цей скромний дарунок як пам'ятку про ту величезну послугу, яку Ви мені зробили. Пишу, вже сидячи в сідлі, і зараз мій кінь понесе мене додому, до Ріо-Гранде.

Мій благодійнику, рятівнику мого життя і ще дорожчого для жінки — честі! Прощавайте, прощавайте!

Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос».

— Спасибі тобі, мила Ісідоро! — тихо мовив Моріс, згортаючи записку й недбало кидаючи на ліжко. — Завжди вдячна, дбайлива, добра. Коли б не Луїза Пойндекстер, може, я й покохав би тебе.

Розділ XXIII

КЛЯТВА ПОМСТИ

Нудячись у своїй кімнаті, Колхаун не міг би похвалитися такою відданою турботою про себе. Хоч і лежав він серед розкошів, проте знав, що немає в світі людини, якій він був би дорогий. До денця душі себелюбний, він не вірив у приязнь і не мав друзів, і тепер, прикутий до ліжка, — а як він знав, воно могло стати й смертельним ложем, — карався думкою, що нікого не обходить, чи лишиться він живий, чи помре.

Коли до нього й виявляли якесь співчуття, то тільки з родинного обов'язку. Та й навряд чи могло бути інакше. Його поведінка щодо двоюрідних брата й сестри не прихиляла і їх до нього, а його дядько, гордий Вудлі Пойндекстер, почував до Колхауна мало не відразу, змішану з підсвідомим острахом.

Щоправда, це почуття виникло у плантатора не так давно, і причиною його стали особливі стосунки між ним і племінником. Як уже мимохідь згадувалось, то були стосунки боржника й позикодавця, і в ролі боржника опинився старий Пойндекстер. Той борг поступово так зріс, що Кассій Колхаун уже став фактичним власником усього маєтку Каса-дель-Корво і в першу-ліпшу мить міг заявити на нього свої права.

Добре розуміючи цю свою перевагу, Колхаун останнім часом використовував її, щоб домогтися руки своєї двоюрідної сестри Луїзи, в яку він давно вже був безтямно закоханий. Він переконався майже напевне, що сама дівчина нізащо не погодиться стати його дружиною: вона лишалася байдужою до всіх його залицянь і навіть не завдавала собі клопоту приховувати свою байдужість. Тоді він пустив у діло свою особливу владу над її батьком і твердо постановив собі не відступатися й не приймати жодних заперечень.

Тож і не дивно, що, лежачи з тяжкими ранами в ліжку, відставний капітан не був оточений такою дбайливою увагою родичів, яку вони могли б виявити до нього за інших обставин.

Поки над ним тяжів страх смерті — а так воно й було якийсь час, — Колхаун начебто трохи полагіднів до своїх домашніх. Але той мирний настрій тривав не довго, і, тільки-но хворий відчув, що починає одужувати, до нього знов повернулась уся його вроджена злостивість, ще й посилена гіркотою недавньої поразки. Він завжди любив хизуватися своєю зухвалістю й верховодити в будь-якому гурті, що збирався навколо нього, і сама думка про те, що тепер ніхто в Техасі не повірить у його вищість, боляче краяла йому душу.

Показатися переможеним в очах усіх дам селища, а надто в очах коханої жінки, та ще й зазнавши поразки від того, кого він вважав своїм суперником у коханні, — якогось безрідного пройдисвіта, — знести це було йому понад силу. Певно, така ганьба пригнітила б кожного; що ж до Колхауна, то його мало не корчило з люті й гіркої досади.

Та він і не думав опанувати себе, як зробив би на його місці хтось інший. Коли вже він не уникнув тієї ганьби, то міг помститись її винуватцеві й вирішив будь-що це здійснити. Отож, ледве відійшовши від страху за своє життя, він почав невідступно думати про помсту.

Моріс-мустангер повинен умерти! Як не від його, Колхаунової руки, то від чиєїсь іншої, — можливо, від руки людини з цього ж таки селища. Він знав, що знайти спільника буде неважко. У широких преріях Техасу не менше найманих убивць, ніж по італійських містах. Хоч як це прикро, але немає такого місця на землі, де золото не скеровувало б кинджал убивці. А золото Колхаун мав — більш ніж досить, щоб здійснити свій чорний задум, — і саме на нього покладався.

Лежачи сам-один у своїй кімнаті, відставний капітан докладно обмірковував план убивства мустангера.

Він не мав наміру — вчинити це власними руками. Зазнавши поразки, він боявся зітнутися знову з тим самим супротивником, навіть якби трапилась нагода напасти несподівано. Після поєдинку з мустангером у ньому раптом прокинувся боягуз, і він потребував співучасника — чужої руки, що завдала б удару замість нього.

Як на те, він знав підхожу людину, принаймні вважав її за таку. То був один мексиканець, що саме отаборився в селищі, — мустангер, як і Моріс, але з тих, з ким молодий ірландець волів не заходити в стосунки.

Загалом, люди цієї своєрідної професії мають у Техасі лиху славу. Це здебільшого мексиканці або метиси,[44] хоч трапляються серед них і французи та американці. Майже всі вони — покидьки цивілізованого суспільства, а нерідко й карні злочинці, і, можливо, для декого з них це неспокійне й небезпечне діло є засобом заглушити гризоти нечистого сумління.

Коли ці люди живуть у селищах, вони звичайно не дають спокою іншим своїми нескінченними п'яними сварками та бійками, а зустрітися з ними десь у безлюдній прерії просто-таки небезпечно. В історії Техасу відомий не один випадок, коли мустангери, збившись у гурт, на якийсь час ставали справжньою бандою розбійників і, перевдягнені та загримовані під індіанців, грабували подорожніх.

Саме з таких був і той мексиканець, про якого згадав Кассій Колхаун. Відставний капітан запам'ятав його, бо не раз бачив у готельному барі, зокрема й того вечора, коли сталася дуель. Був мексиканець і серед тих, що несли його на ношах додому, і з деяких слів, кинутих ним на адресу Моріса-мустангера, Колхаун зрозумів: ця