Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

їх потребував орден. Хоча Орислав від’їжджав найрідше — адже його основним завданням був нагляд за молодим Стожаром. Тобто за мною. Скільки я пам’ятав, і Ориславова сім’я, і інші Шукачі, яких часом заносило в наші краї, одягались дуже просто та практично, не носячи прикрас та зайвих цяцьок. Шкіряний чи полотняний одяг, ремінці для потрібних речей та зброя. Два довгих ножі на поясі і кілька невеличких — у піхвах на стегнах чи сховані в чоботах. В Патрії були військові — але переважно вони виконували офіційні ролі охоронців під час поважних заходів, сторожі в містах, а ще вартували на кордоні. Люди дуже звикли до безпеки, а відтак всі воїни були радше акторами своєї справи. Вони уміли вправлятись із мечами та стріляти з луків, або метали ножі — та ніколи не використовували це в бою. Їх запрошували на різні дійства для показових змагань. В Патрії були інші люди, які перебували повсякчас насторожі і в стані повної бойової готовності — Шукачі. Ті, кого наймали для пошуку будь-чого. Ті, які знаходили потрібне. І не завжди в нашій мирній країні.

Та про останнє в свої тринадцять я хіба підозрював.

— Про створення Колісії. Назва міста означає «пагорб», але це не все про неї. Річ в тім, що забути її неможливо. Слово «Колісія» навіть не можна перекласти на іншу мову. Скільки белати не намагалися перейменувати її на свій манер — та навіть в Циркуті нашу столицю називають лише так, як кличуть її патрійці, — почав Орислав.

— Чому?

— Через любов. Усі гарні старовинні легенди починаються з неї. Або нею ж завершуються. Ти ще малий, але запам’ятай це собі, про всяк випадок, — Орислав ледь всміхнувся, побачивши мій подив. — Столиця була заснована в ті часи, коли Стожари тільки з’явилися на землях Патрії і ті, хто населяли її, вчились жити по-іншому. В Земовита, як ти знаєш, був син. Звали його Світаном, і був він другим зі Стожарів. Коли Світан виріс, то вирішив збудувати нове місто. Поселення в цім краю існували, але особливо древніх не було — через війни все знищувалось, що й каменя на камені не лишалось. Світан вирішив почати все спочатку і з чистого аркуша, а тому довго, рік за роком мандрував Патрією, вишукуючи таке місце, де земля не пила крові. І не міг знайти. Аж доки не прийшов в саме серце країни, де нині й стоїть столиця. Тоді то був край, помережаний венами рік, посеред яких височіли пагорби, порослі лісом. Світан глянув на них поглядом птаха, що ширяв в небі, і зачудувався красі, що відкрилась його очам. Пагорби нагадували море з височенними хвилями, яке завмерло в своїй неповторній красі, скорившись фантастичним силам. Біля підніжжя найвищого з лісових гребенів він помітив щось дивне. Жінку з каменю, що сиділа, схиливши голову. Полишивши пташиний зір в спокої, Світан повернувся в своє тіло всім розумом і душею, і рушив туди. Він ішов непролазним лісом кілька днів, доки добувся потрібного місця. Почався дощ і великі краплини омивали схилену мармурову голову, стікаючи додолу. То була статуя з руками, складеними на колінах, та з заплющеними очима. Через дощ видавалося, що вона плаче. Світан довго розглядав прекрасне кам’яне створіння, намагаючись зрозуміти, звідки воно тут узялось — адже довкола не було жодного поселення. Там же, заховавшись під могутнім гіллям від дощу, він переночував. А на світанку прокинувся і не повірив своїм очам — поряд із кам’яною жінкою стояла така ж, тільки з плоті і крові. Вона мала довге чорняве волосся, заплетене в вибагливу косу з квітами й намистинами, хоч вбрана була просто, навіть бідно. Незнайомка була молодою та вродливою. І її обличчям текли справжні сльози.

Побачивши чоловіка, що вийшов з-за гілок, вона злякано зойкнула та відступила. «Хто ти?» — спитала. Світан здійняв руки в заспокійливому жесті: «Тобі не варто боятись мене, незнайомко. Я — Світан, син Земовита». «Ти — Стожар?» — здивувалась вона. Світан кивнув, не в змозі відвести від неї погляду. І тут тільки помітив, що в руках дівчина тримає молоток і долото. «Що ти робиш тут? Адже найближчі поселення зовсім далеко звідси». Дівчина на мить опустила погляд, а тоді втерла сльози, що так і лишились на щоках, і промовила гордо: «Я намагаюсь пам’ятати. Я приїжджаю сюди ось уже десять років і доробляю цю статую. Тут було колись поселення, де жили ми з сім’єю, але його знищили велети і загинули майже всі жителі, а серед них — моя матір. Раніше ми приїжджали сюди з батьком — це він створив статую, таку схожу на свою померлу дружину. Всі кажуть, що і я дуже на неї схожа. Та я й сама бачу, хоч майже не пам’ятаю мами. Я була зовсім маленька, коли мене витягла з уламків хати сусідка та врятувала від загибелі. Батько був в той час в іншому селі, і він мало не збожеволів від горя, подумавши, що ми загинули обидві. Та потім знайшов мене і з того часу ми працювали над цією статуєю, але ось уже чотири роки, як тата не стало. Я живу в містечку за два дні їзди звідси і навідуюсь, коли є можливість. В сукні матері є ще незавершені візерунки».

Світан довго дивився на дівчину, думаючи про те, що вона сказала. «Я так довго шукав землю, не скроплену кров’ю... що забув про те, чия то була кров», — мовив він тихо, підійшовши до незнайомки. — «Як тебе звуть?». «Силена». «А як називалось місце, де ти народилась? Яке стерли з лиця землі?» «Колісія. Так в давнину називали пагорби, і звідси ж — назва поселення». Світан підійшов до Силени та провів перед нею рукою, відгортаючи завісу простору та часу. За нею з’явилось велике село — воно здіймалось пагорбом догори і спускалось в долину. То тут, то там стояли ошатні дерев’яні хатини, поміж ними пролягли садки й городи, від яких уже не лишилось і сліду. «Це таким воно було?» — спитав Світан, а по щоках Силени знову потекли сльози. Вона кивнула. «Я показую тобі його, щоб