Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Поки карета, розпечена сонцем, м’яко гойдалась на шляху з Ліндау до Меммінгена, герцог, вірний слуга цісаря-Габсбурга, відомого супротивника ідеї хрестового походу, трохи здивувавши отця Жозефа, заявив, що він до цяточки згоден з його, Жозефовими, поглядами й прагне винищити турків не менше, ніж сам отець Жозеф. Правда, поеми про це він не написав, бо не вміє писати віршів, та однаково він, герцог Фрідландський, плекає в серці мрію вирушити в ім’я хреста супроти півмісяця.

Коли герцог думав цими словами викликати у старого ченця захват, то мусив розчаруватися.

— Я радий чути це, сину мій, — сказав отець Жозеф. — Але з огляду на те, як стоять справи в світі, слово мрія, вжите вами, означає тільки щось таке, що може бути здійснене лише в майбутньому, невідомо коли. Мабуть, у такий час, коли істинній вірі загрожують Швеція, Данія, Англія й Голландія, думка про священний похід проти турків, лагідно кажучи, зайва і навіть гріховна, бо найперше завдання людини — здійснювати явні й незаперечні веління бога, а не опиратися їм. А цього разу бог цілком явно бажає, щоб священний похід проти невірних, тобто проти турків, відбувся тільки після придушення лютеранства та інших єресей. Це я кажу, сину мій, з болем у серці, бо похід проти турків, як ви дуже тонко відчули, був і лишається моєю найлюбішою мрією. Але що таке бажання слабкої людини супроти волі божої? Невже мають стати пустими й беззмістовними наші слова, які ми повторюємо щодня, коли молимося: «Fiat voluntas tua» — «Хай буде воля твоя»?

— Звичайно, ні, — погодився герцог, спантеличений холодністю ченцевої відповіді.

— Турецькій проблемі, — спокійно провадив патер Жозеф, — умів дати раду тільки П’єр Кюкан де Кюкан — перший радник султана. Але бог, загорівшися гнівом на гріхи європейців, не визнав нас гідними такої честі — розпочати святе й спасенне діло, — а богобоязні зусилля П’єра Кюкана зупинив. Ім’я П’єра де Кюкана, свого часу відомого як паша Абдулла, Розум Його Султанської Величності, вам, сподіваюся, відоме?

Герцог почав пригадувати:

— П’єр… П’єр… як, пробачте?

— Де Кюкан, — підказав отець Жозеф.

— Це ім’я мені невідоме, — сказав герцог. — Але про пашу Абдуллу я свого часу чув чимало. Що з ним сталося?

— Зник, — відповів отець Жозеф. — Наша доба, хоча й кривава та жорстока, затісна для людей його карбу. Я твердо надіюся, що він і досі живий, і молю бога, щоб він вернувся і втрутився в історію, як робив раніше: це було б для мене видимим знаком, що події, які тепер колотять родом людським, починають підноситись над рівнем негідної й безглуздої мишачої шамотні, в якій погрузли.

— Коли вам так потрібен той Кюкан, я його охоче пошукаю, — сказав герцог. — Але не відхиляймося. Ви твердите, превелебний отче, що за нинішніх обставин думати про похід проти турків — це гріх. Але я, ви вже даруйте мені, щодо гріха не такий чутливий, як ви, і буду цю думку плекати далі, тим більше що вона дає мені виправдання в іншому, дійсному гріхові — адже я зібрав таку величезну армію, що не можу її розпустити, не затопивши всю Європу повінню душогубів та грабіжників, якими стали б тоді мої солдати. Так, дуже можливо, що цієї армії не можна розпустити; але нащо її розпускати, коли можна після остаточної перемоги повернути її проти Сходу?

— Проти Сходу, — тихо повторив отець Жозеф. — Під проводом переможця-Габсбурга?

— Під моїм проводом, — заперечив герцог. — У тісній взаємодії з урядом його величності короля Франції.

Того вечора в меммінгенській резиденції Вальдштейна відбувся великий бенкет з тридцяти двох страв на честь французької делегації. Отець Жозеф не був там, бо, як покуту за гріх розніженості, що його допустився, подорожуючи в кареті, наклав на себе піст.

Уранці французи покинули Меммінген. Коли доїхали до Регенсбурга, отець Жозеф насамперед відвідав запеклого Вальдштейнового супротивника, курфюрста-герцога Максиміліана Баварського, і просидів з ним кілька годин на таємній нараді. Натякнув йому, що кардинал Рішельє не мав би нічого проти, якби Максиміліан зіпхнув Габсбурга з трону й надів цісарську корону сам; його превелебність навіть ладен докласти своїх рук до цього й схилити католицьких курфюрстів на бік Максиміліана. Таким чином був би елегантно й чисто покладений кінець традиційній ворожнечі між Францією та Габсбургами: Габсбурги будуть зметені, і квит. Та спочатку — і це неодмінна умова — треба домогтися, щоб так званий герцог Фрідландський, Альбрехт фон Вальдштейн, був скинутий з посади генералісимуса цісарської армії.

На це герцог Максиміліан відповів, що сказати легко, а от зробити… Серед курфюрстів нема жодного, хто не прагнув би всім серцем, щоб того чеського вискочня, Вальдштейна, послали к бісу; про це вони вже не раз говорили на таємних нарадах і дійшли просто-таки зворушливої згоди. Та є тут чималі труднощі: наказ про звільнення Вальдштейна може віддати тільки цісар, а той держиться за нього обома руками, бо вбачає в ньому свою головну, коли не єдину опору. Є й ще одна перешкода: сам Вальдштейн. То вам не якийсь тюхтій, телятко боже. Він напевне має своїх інформаторів і як тільки зачує, що в Регенсбурзі щось проти нього кують, то сам прибуде сюди на чолі своїх полків — і квит.

— Коли я хоч трохи знаюсь на людській душі, нікуди він не прибуде і нічого не зробить проти сил, які повстають на нього з його ж таки вини, — заперечив отець Жозеф. — Я з ним довго розмовляв, і мене гнітило гірке почуття, яке буває, коли трапиться побачити людину, ще донедавна сповнену душевних та тілесних сил, і переконатися, що та людина через власні незліченні паскудства, нечестя й