Читати книгу - "Три сили. Як виховують в успішних спільнотах"

Однак до цієї категорії потрапляють не всі індійські та китайські іммігранти. Китайці з Сансет-парку, які відправляють дітей до школи Стайвесант, рідко мають наукові ступені — йдеться радше про людей, які працюють у ресторанах чи на заводах761. (Насправді більшість китайських іммігрантів отримують дозвіл на в’їзд не за освітніми чи професійними критеріями)762. Те саме явище задокументували у всій країні. У Лос-Анджелесі, як і повсюди у Сполучених Штатах, спільнота китайських іммігрантів «дворівнева»: один сегмент походить із дуже освіченого середовища, а інший ледь отримує шкільну освіту. Однак в обох групах діти досягають надзвичайних успіхів у навчанні, перевершуючи своїх народжених в Америці однокласників. Ці діти розпочинають свій шлях у родинах низів робітничого класу, а далі прямують до отримання висококваліфікованої роботи — ідо порівняного комфорту та благополуччя763.

Отже, успіх китайців у США неможливо повністю пояснити критеріями відбору іммігрантів. Вони не розтлумачують висхідну мобільність американців китайського походження у другому поколінні, батьки яких приїхали сюди без жодних освітніх чи економічних переваг. Тому дехто стверджує, що причина — IQ. Однак і для цього припущення немає статистичних підтверджень. У докладному огляді досліджень, які проводилися впродовж останніх п’ятдесяти років, експерт з IQ Джеймс Флінн виявив, що надзвичайну успішність американців китайського походження не можна пояснити вищим IQ. За Флінном, хоча американці китайського походження перевершують білих заможністю та результатами у навчанні, середній коефіцієнт інтелекту IQ не вищий, ніж у білих764.

Радше можна сказати, що американці китайського походження витискають зі свого інтелекту більше: китайці із IQ, наприклад, 103, отримують набагато кращі оцінки в школі, вищі бали на тестуванні і зрештою більш високооплачувані роботи порівняно із білими американцями, в яких IQ також 103765. Це актуально навіть коли йдеться про високі досягнення в математиці (які на думку багатьох людей, найбільше корелюють з IQ). Виявилося, що американці китайського походження отримують набагато вищі оцінки з обчислень, аналітичної геометрії та математичної частини SAT тесту порівняно з білими американцями, які мають такий самий IQ. Це означає, що IQ не вирішальний чинник. Один з психологів-спеціалістів із розвитку, в’їдливо зазначив: «Якби азійські учні справді були генетично розумнішими, то для перевершення інших їм не доводилося би щотижня сидіти над домашніми завданнями вдвічі довше»766.

Справжнє пояснення того, в який спосіб американським родинам китайського походження вдається відправляти дітей до школи Стайвесант чи Бронкс-саєнс, просте: для цього вони старанніше працюють. Завітайте у Чайнатаун у Сансет-парку суботнього вечора — і, попри вихідний, ви не побачите дітей, які відпочивають від школи. Вони вчать математику й англійську і додатково ходять на курси з підготовки до тестів, влаштовані відповідними компаніями. Діти відвідують ці підготовчі курси не лише вихідними, а й влітку. Заступник директора однієї з таких компаній сказав: «Гадаю, у цьому районі приблизно дев’яносто п’ять китайських школярів зі ста навчаються на одній із таких програм»767.

Ставлення азійців до навчання й їхня надзвичайно широка представленість в елітних державних школах Нью-Йорка спровокувала потужну негативну реакцію. У 2012 році фундація правового захисту NAACP[44] подала позов на місто Нью-Йорк, оскаржуючи дуже низьку представленість латиноамериканців і темношкірих в елітних школах і стверджуючи, що зарахування учнів винятково за результатами тестів — расова дискримінація. Дехто каже, що успіх азійців нечесний, бо інші етнічні групи не можуть оплатити своїм дітям програму підготовки до тестів. Інші взагалі критикують систему залучення дітей до навчання на курсах вихідними і після уроків і заявляють, що азійці «забагато» вчаться і що цей режим надто важкий для дітей768.

Усі ці заперечення зрозумілі, проте важко звинувачувати азійські родини у тому, що вони роблять. Багато хто з китайських батьків, які оплачують додаткову підготовку для своїх дітей (що може коштувати дві тисячі доларів і більше за одного учня), бідні, як-от подружжя, яке працювало без вихідних, щоб оплатити підготовчі заняття трьом своїм дітям за п’ять тисяч доларів на рік, попри те, що їхній сукупний дохід — лише 26.000 доларів на рік769. Ба більше, Нью-Йорк пропонує бідним родинам безкоштовні курси, і приблизно 43% тих, хто використовує цю можливість, — азійці (хоча азійці становлять лише 14% учнів нью-йоркських середніх шкіл)770. Що ж до закидів про «надмірність» у навчанні, китайські батьки говорять, що їхніх дітей звинувачують у добрій робочій етиці і правильних цінностях. Вони не погоджуються із твердженням, ніби змушують своїх дітей забагато працювати. Матір китайського походження із Бенсонгерста каже, що додаткова підготовка її дочки «тьмяніє» порівняно з тим, що та бачила, зростаючи: голодну смерть батька і братів у Камбоджі, тяжку працю матері швачкою, коли вони емігрували до Америки. «Усе дійсно важке позаду, наразі — найлегша частина».

Інші американці азійського походження умісті Нью-Йорк висловлюють схожі думки: «Наші батьки зазвичай не вірять в “обдарованість”», — говорить п’ятнадцятирічний американський підліток бангладеського походження, учень Бронкс-саєнс, який у шостому і сьомому класах проводив літні канікули і вихідні на першому поверсі «школи інтенсивної підготовки», вдосконалюючи навички математики і читання. Його батьки-іммігранти (водій таксі і касирка в аптеці) постійно розповідали про те, скільки всього їм довелося витерпіти в своїй країні, а також в Америці. «Ви намагаєтеся відплатити за їхні труднощі, — сказав він. — І врешті це все лише важка праця»771.

Інакше кажучи, досягнення американців азійського походження в елітних школах Нью-Йорка — це класичний приклад успіху Трьох сил. Для цього батьки і діти наснажують себе за допомогою звичного поєднання вищості, загроженості та контролю імпульсів. Це також класичний приклад старої доброї висхідної мобільності американської мрії, коли людина піднімається із порівняної бідності до порівняної заможності, і то завдяки не талану чи зв’язкам, а важкій праці. У Сполучених Штатах висхідна мобільність жива і потужна — просто не всі групи мають рівні можливості, щоб нею скористатися.

Одне з місць, де здебільшого бракує висхідної мобільності, — Аппалачія, особливо її центральна частина. Це регіон, до якого входить приблизно половина території штатів Кентуккі і Теннессі772.

Говорити про Аппалачію важко — навіть для тих людей, які самі звідти родом. Коли у 2009 році Дайана Сойєр, яка народилася на півдні Кентуккі, присвятила телерепортаж «20/20» проблемі бідності в Аппалачії, то отримала не лише загальнонаціональне