Читати книгу - "Терези"

Олеся побачила, що він потроху розслабляється і перестає тремтіти. Він сам, мабуть, не помічав, як тремтів від початку розмови.

Спогади про Лешека були болючими, щемкими. Не від світу цього, казали люди про нього. А цей завжди був інакший. Міцно стояв на ногах, впевнено підкорював жіночі серця. Те, що треба…

Тепер він нічим не нагадував того випещеного, модного юнака, манери і зверхність якого вона віддавна терпіти не могла. Від того часу, як потоваришувала з Мартою…

Він був кавалером її найкращої подруги, і коли вони зустрічались у спільній компанії, то спілкувалися різко та в’їдливо, підколювали одне одного, навіть одного разу почали кидатися наїдками, аж їх довелося втихомирювати і розводити в різні сторони…

Усі гадали, що вони терпіти не можуть одне одного.

Вони самі так гадали. І обережно обходили одне одного, щоб, бува, не зачепити і не наразитися на удар у відповідь.

Поки не опинилися на невеличкій території, далеко від цивілізації, в оточенні глухого лісу – і відстань між ними зменшилася до одного дотику.

«Ти куди-и-и, с…ка, стій, не втечеш!»

– Тепер ти. Питай, що хотів.

Він затнувся. Багато чого хотів. Мало з того втілювалось у життя.

– Лешек… він… чому він мені нічого не сказав? Про свою роботу, про розслідування… не знаю, про все…

– Думаю, він приберігав тебе для слушного моменту, як важку артилерію.

Дівчина якась зосереджена, невесела, але ж і у нього тепер мало причин для радості.

Проте він пам’ятає, якою вона була раніше. Коли прийшла одного разу до Лешека перед своїм випускним похвалитися новою зачіскою. Вона випромінювала у всесвіт радість, і Максим несподівано для себе потрапив під вплив її променів.

Тоді ж і помітив, як вона виросла за ті роки, що він її знав, і як погарнішала. І ще помітив, що вона не звертає на нього жодної уваги. Це здивувало його, він спробував підколоти її, але отримав гостру відповідь, і… завертілося.

Відтоді, де б вони не перетиналися, взаємні підколки і насмішки супроводжували їхні розмови, кожен намагався взяти гору і ніхто не збирався поступатися. Інколи це дратувало його, інколи просто смішило, але жодного разу не залишало байдужим.

І от, коли вони опинилися на невеликій території, далеко від цивілізації, в оточенні глухого лісу, радість його знову набула кольору сонця, яке пробивалося крізь верхів’я сосен, він відчував себе покорителем усіх вершин, бо вона була поруч, тонка, висока, білошкіра, хотілося довідатись, яка її шкіра на дотик там, під одягом…

«Спочатку я, а потім ти. Тримай її. На, бери шампур, бери, не бійся, буде брикатися – пристав до горла, зразу затихне…»

Федір Васютин перехилив чарку і закусив цибулиною.

Ось уже тиждень, як він п’є, не просихаючи. Так твердить його Ганька, пораючись біля худобини, дітей, городу і старого батька сама. Бо він, бачте, п’є.

А що вона знає? Невже не розуміє, що він тверезий? Скільки б не випив, усе одно буде тверезим. Уже рік, як буде.

Стоїть ця картина перед його очима і нікуди не хоче діватися, пий не пий!

Невже вона не розуміє? Невже думає, що все само собою забудеться?

Вбити людину… Вона ніколи не зрозуміє, як це.

І він перехилив ще одну чарку. Вже не закусуючи.

– Пішли, – повторила Олеся, цього разу твердо і голосно. І вже не оберталася.

Максим незчувся, як опинився в її будинку, а відтак – у квартирі.

У її кімнаті було темно, тільки знадвору проникало місячне сяйво, і здавалося, що за вікном не місто, а дика природа.

Можливо, тому її губи здалися терпкими, як дика суниця, яку він збирав для неї у карпатському лісі. Усі думки кудись відійшли, залишилося тільки її тіло, якого він так давно прагнув, наче помираючий від спраги посеред солоного океану прагне води…

…Усі думки кудись відійшли, залишилися тільки його обійми, про які вона так давно мріяла, і місячне сяйво у вікні… наче тоді, в лісі…

«Ну, сама роздягнешся чи допомогти? Бо ми можемо і допомогти, правда, Максе?..»

Олеся почала відбиватися, вивернулася і забилася у куток. Він на хвилю завмер, а тоді наблизився і…

…його руки стали такими обережними і ніжними, аж запаморочилося в голові, його поцілунки, стримано-пристрасні, проникли у найглибші глибини її єства…

Туди, де орк не мав сили. Туди, де вона була сильніша за усіх орків. У серце…

Пронизливе відчуття задоволення розлилося тілом, і захотілося лежати отак та не рухатися цілу вічність. Хоча і вічність була короткою поряд із цією миттю…

Ти навмисне це зробила?

Так, я мусила подолати свій страх.

А я найбільш підходяща кандидатура?

Так, ти підходив для цього найбільше…

Вони нічого одне одному не сказали. Тільки місячне сяйво лилося крізь вікно, створюючи враження, що у світі лише вони і місяць на вершечках сосен…

Максим розплющив очі, згадуючи, чому над ним стеля білого кольору, хоча мала би бути кремова.

Олеся спала на боку, підібгавши ноги і загорнувшись у ковдру по вуха. Дивно було бачити її поруч із собою, незвично.

Він не пам’ятав, як відрубався, наче лампочка, яку довго не вимикали, й однієї ночі, спалахнувши, вона перегоріла.

Почувався… ще не прокинувся остаточно, тому не міг сказати, як саме, але вже не було того відчуття урвища, над яким зависаєш без страховки.

– Маю бігти, – уже від дверей промовив Макс, коли вона прокинулася. Вбраний, зупинився біля порогу, глянув на неї, повернувся і коротко поцілував у губи. – Я стільки всього маю тобі розповісти…

А коли вийшов, почулися голоси, і Олеся зрозуміла, що треба вставати. Прокинулися батьки.

– Мамо, тату, ви знаєте Макса.

– Доброго ранку, – кивнув він їм і, здається, знітився. Що має сказати батькам дівчини хлопець, який виходить зранку з її кімнати? Що мають сказати її батьки?

– Може, чаю? – не знайшла нічого кращого, щоб відповісти, мама.

– Та ні, дякую, маю бігти. Шеф викликає. – А від дверей додав: – Іншим разом… якщо все буде добре.

Олеся стояла у передпокої й дивилася на зачинені двері.

А тоді тріпнула головою і почала взувати босоніжки.

– Ти куди? – знову мама, знову розгублено і безпорадно. – Там дощ.

– Мені до подружки треба.

– Шоста година ранку… і дощ.

– Я… я розбуджу її. І візьму парасолю. Не хвилюйся за мене, ма.

Щоденника я не веду, але