Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Аж до підобіддя хоронили посічених людоловів: спершу занесли їх під крутоспадне урвище, а потім завалили відколами навісної суглинкової стіни. Звичайно, не було меж радощам вивільнених, вони годинами стояли на колінах в молінні, дякуючи Богові і козакам за спасіння, а найбільше, ясна річ, мовчкувато насупленому отаманові Сіркові. Особливо посилилася вдячність тоді, як і майно, і вози та мажари, худобу та навіть частину буджацьких коней,— а їх кожний буджак приволік, окрім награбованих, по шість і більше,— отаман віддав їм, відпускаючи додому. Того ж таки дня ще завидна відпровадив Сірко і решту коней, збрую та зброю в Чортомлик — Базавлук, повелівши тамтешнім вивільненцям-козакам і охочекомонцям спішно будувати собі курені на Старій острівній Січі, заготовляти сіно, рибу, всяку сушеницю до зими.

Коли б Сірка хтось запитав, чому він відновлював новоохотцями Стару Січ, він би не пояснив того належно, бо вчинив те напівсвідомо і решпект тих своїх дій побачив уже пізніше.

Десь майже по тижню Сірко відпровадив із козаками полковникові Михаєві, крім подарованих кількадесяти коней, і отих шістнадцять живих людоловів, двох із яких Ханенко потім переправив аж у Москву.

«...А було нас у булуці на ясирстві всього чотириста вершників, кожний переважно із шістьма-сімома кіньми,— оповідали тіуни-аґи Азамат Кулакай і Мустафа-мурза бояринові і воєводі князеві Трубецькому в Москві,— і шайтан Сірко усіх посік, окрім шістнадцяти, забрав у нас та віддав яснрникам і худобу, і мажари, і одяг та зброю з кіньми і збруєю і лише решту коней великим табуном направив із доброхітцями в оте зміїне гніздо на Запороги...»

Не випадково Сірко напосідливо відновлював Стару Чортомлицьку Січ, іменуючи її своїм куренем. Події в Україні уже в повесінні так закрутилися, що тяжко було в них гаразд розібратися, а тим паче щось передбачити. В Запороги пливли і пливли викітці із волостей і вростали в Січ, ширячи й осідки. А відтак, паралельно із рольниками, які бралися піднімати цілини і засівати їх, росли і козацькі сотні на Старій Січі, спершу під наказним отаманством Нестора Мороза, а по поверненні Сірка — під його.

Прибувши на Стару Січ, Сірко застав там уже чотирнадцять куренів, деякі з них були однойменними з тими, що розміщалися в Зозулиному Яру, решта названі по-своєму: Динський, Томашівський, Корсунський, Кальниболотський, Дядьківський, Дерев'янівський, Вишестеблівський, Леушківськпй, Васютинський, Пашківський, Джерелівський, Конеловський, Крилівський, Поповичівський. Вразило його те, що Січ фактично була повністю відтворена і відбудована. Курені повністю ошатнені і аж напхані козацтвом, «бо ще стільки ж нових запорожців організовано не належали до певних сотень і куренів, хоч і мали вже вибраних сотників, курінних чи осавулів на тимчас, бо віднова Старої Січі плутала карти старшим і знатнішим у Новій».

На самій Січі в Зозулиному Яру кипіло колобродство із-за кошового гетьмана Іванця Брюха, який цілоденною бурхливою радою козацтва був нарешті відсторонений, а на його місце багатотисячне козацьке поспольство обрало кошовим і гетьманом Петра Суховія. Вибори Суховія, бранця-ясирннка і прихильника ханового, спантеличили Сірка, а Кардіський тогорічний трактат Швеції із Московією про мир між ними хоч і захистив Лівонію від царського загарбу, та одночасно розв'язав йому руки у борні з ляхами за Смоленщину й Україну. Вибори ж Суховія на Січі підказали нуреддіну Шірін-Гірею, не дивлячись на Сірків погром Іслам-Кермена й Очакова, зразу ж по Великодню зі своїми армадами опинитися під Кобиловом, Біликами та Полтавою і брати попутно ясири.

Після гострої суперечки із новим кошовим і гетьманом Суховієм, сварки із Сацьком Туровцем, Паньком Пилипчатою та Іваном Щербиною Сірко, переказавши у Вінницю і Кальник наказним «затримуватися у своїх шанцях», взяв кількасот охочекомонців на Старій Січі, добре оконених і озброєних, і, переправившись таємно на Лівобіччя, засів там на добре знаних йому зворотних сакмах людоловів.

На Самарськім тракті Сірко засідки цього разу не вчинив, хоч все ніби й підказувало опанувати Муравський шлях. Він здогадався заздалегідь, що людолови, боячись січовиків, ним не скористаються, а тому, лишивши там кілька десятків дозорців, зупинився зі своїми месниками аж у ярузі поряд з ногайською бердою. На диво всім, що таки бачили в своєму отаманові характерника, Сірко не помилився й цього разу.

Згодом у яругу прискакав козак-дозорець із Самарсько-Муравської сакми і запевнив, що там орди і знаку немає, а слідом за ним прямо на засілих обіч Бердинського шляху пішли ординці. Довгий, обтяжений і розтягнутий ясир, за яким Сірко спостерігав із Більмак-Могили, ледь рухався попід косогорами Берди, і Сіркові довелося частину свого загону спішно переодягти в привезене із собою ординське вбрання. Вночі на биваці, коли людолови впевнилися в безпеці, кілька козаків невпоміт проникли в ясир і попередили ясирників про поміч, без ясирників загонові чи й удалося б перемогти численну варту ординських супровідців, а найпаче відвести вбік нав'ючених награбованим майном коней.

Щасливо доправившись у Приазов'я, ординці, як і передбачив завчасу Сірко, почували себе в безпеці. Повечерявши сито, вкрилися з головою від мошви та ґнусу і вляглися обіч багать, як вдома. Це й допомогло зробити під ранок напад, який карою Божою впав злодіям на голови.

Відібрані в ординців коні Сірко відпроваджував, крім розданих ясирникам, не на Січ, а на Дон, у станицю Зиновійську братам Разям для розподілу тамтешньому сіромному козацтву.

Та гіркі вісті прийшли до Сірка по цьому походові: князь Ромодановський, кинувши напризволяще Білгородщину і Слобожанщину, зайнявся побоїщем із ногаями, яким пощастило відібрати в Московії Астрахань і інші городи по Ітилю, а Шірін-Гірей, скориставшись відсутністю князя, без бою захопив Білгородський острог і злагодив два походи на Січ для її знищення.

Тож не пішов цього разу Сірко на виручку Слобожанщини, як намічав, а вернувся спішно в Січ, направивши своїх посланців у Черкаси і Канів з проханням